Герої 90-х. Ігор Шуховцев: "Я - бійцівський собака, який завжди гриз землю. І цим пишаюся"

Ексклюзивне інтерв'ю з резервним голкіпером "Металіста", який став легендарною постаттю, не здобувши при цьому жодного почесного трофею.
Шуха, Батя... Він кружляє поміж стійками і перекладиною навіть довше, ніж існує самостійний український футбол. Людина колосального футбольного і життєвого досвіду. Суворий з вигляду, але надзвичайно щирий у колективі, дбайливий у сім'ї, привітний у розмові з журналістами. "Ну ми швиденько, правда?" - жартівливо відгукується на пропозицію інтерв'ю від автора цих рядків. Оте "швиденько" розтяглося на 53 хвилини, а тем, на які хотілося б поговорити із Шуховцевим, залишилося ще багато.

"Є хороші шанси пройти "Ньюкасл"

- Ігоре Вікторовичу, настали футбольні канікули, тож ваші одноклубники вже давно в теплих краях. Чому ви досі тут?

- Хочеться побути із сім'єю, з батьками. Я ж за межами України працював тривалий час. Ну й клопоти всілякі є - домашній ремонт, інша робота, тому в теплі краї цього разу не вдалося вибратись. Зрештою, зараз не до відпочинку, бо я вже тиждень працюю на тренажерах - потрібно готуватися до зборів. Відпочину вже в Еміратах, а хлопці нехай тренуються (Сміється).

- Як оцінюєте для себе той проміжок часу, що ви провели в "Металісті"?

- Я в дуже хороших стосунках зі Сашею Горяїновим. Завжди його ставив в один рівень з П'ятовим і Шовковським. Тож коли мене запросили в "Металіст", я розумів, що йду, аби бути запасним для Горяїнова. Цього не соромлюся, хоча й звик бути в будь-якій команді першим номером. "Металіст" - це колектив зовсім іншого рівня. Це топова команда, як "Шахтар", як "Дніпро" чи "Динамо". Тому вважаю за потрібне тримати себе в хорошій формі, щоб в будь-яку хвилину підмінити Горяїнова чи Дишленковіча і не нашкодити команді. Владіміру, до речі, бажаю якомога скорішого одужання. У команді три хороші кіпери, які повинні один одного поважати і допомагати, а хто стоятиме у воротах - покаже час.



- Команда пішла у відпустку, знаючи результати жеребкування 1/16 фіналу Ліги Європи. Як вам "Ньюкасл"?

- Ми вже зідзвонювалися з хлопцями, які казали: "Давай ми зараз під'їдемо на жеребкування і щось підтасуємо, щоб нормальний суперник випав" (Сміється). Кажучи серйозно, міркую так: якщо "Металіст" зіграє на такому ж рівні, на якому провів останні матчі перед відпусткою, то є дуже хороші шанси на вихід в 1/8 фіналу. Я у цьому впевнений, бо потенціал команди відчув сам. У колективі, де дуже багато майстерних хлопців, приємно працювати. Та й Маркевич сказав: якщо після зимової перерви команда буде на такому ж хорошому ходу, то зможе нарівних поборотися з "Ньюкаслом" за прохід в наступний раунд.

- У цьому сезоні "Металіст" як ніколи близький до того, щоб здобути путівку в Лігу чемпіонів. З ким навесні буде важче - з "Динамо" чи "Дніпром"?

- Ви знаєте, на мій погляд, і з тими, і з іншими, адже нікого не варто скидати з рахунків. Чому? "Динамо" навесні буде зовсім іншою командою, ніж зараз, - Блохін працює над цим. "Дніпро", як і "Металіст", вийшов у Лізі Європи з першого місця. Там, як і в нас, дуже багато футболістів високого рівня. Важко буде всім: і нам з "Дніпром" та "Динамо", і їм з "Металістом". Боротьба буде дуже серйозною, але я, як гравець "Металіста", бажаю, щоб друге місце дісталося нам (Сміється).

- Які "творчі" плани? Тобто, ви у "Металісті" до кінця сезону, чи маєте бажання пограти довше?

- Справа в тому, що мій контракт з "Металістом" розрахований на один рік, і я ще нічого не планував. Взагалі-то, я дуже не люблю планувати. У житті я намагаюся сумлінно виконувати свою роботу і ніколи не зазираю в майбутнє. Пройде рік - там побачимо. Тримаю себе в божевільній формі, адже я повинен вийти і не підвести команду. Моє першочергове завдання - набрати оптимальну форму, щоб Шуховцев міг зіграти так, як рік-два тому в "Зорі".

"Міг піти у кримінал, але футбол врятував"

- Ви - корінний одесит, кар'єру розпочинали в дублі "Чорноморця". Чи ображалися, коли тренер Семен Альтман називав вас "табуреткою"?

- (Сміється) Ні, тоді це мене жодним чином не ображало. Чому? У ті часи було дуже багато молодих хлопців, воротарів, які мріяли потрапити в "Чорноморець". Так сталося, що мені вдалося привернути увагу тренерів. У мене горіли очі, адже на той час потрапити в дубль "Чорноморця" не кожному було дано. Там вже все залежало від мене. Загалом я чув на свою адресу лише похвалу, мовляв, старається хлопець, працює.

- Чи правда, що ви тоді поєднували футбол з роботою в одеському порту? Чим займалися?

- Так. Мама в той час потрапила у лікарню, батько був за межами Одеси. Я виступав за команду одеського порту, а тоді, щоб грати у футбол, потрібно було працювати. Тож у 16-річному віці я влаштувався на портове судно і навіть виходив у море. Але коли Альтман дізнався, що я десь підігрую і підзаробляю, то сказав, що так не повинно бути. Почувши про проблеми моєї сім'ї, зокрема про те, що мама в лікарні, мені виписали першу зарплату - 72 рублі і двадцять з чимось копійок. Як зараз пам'ятаю. Тож я вже міг допомогти мамі.

- Одеса - одне з міст, де в епоху розвалу Союзу процвітала злочинність. Відчули це на власній шкурі?

- Так, це було. Але я грав у футбол. Звичайно, траплялися моменти, коли хотілося перейти по той бік закону, адже здавалося, що там грошей більше. Молодим був, хлопчиськом по-суті! Дякувати Богу, так склалася доля, що я тієї межі не перейшов. Футбол це все перекрив.

- Вас запрошував у московське "Торпедо" сам Валентин Іванов. Чому не перейшли?

- Справа в тому, що я то поїхав, взяв участь у зборах і повинен був грати, адже Володя Пчельніков "зламався". Мене запросили для того, щоб поборотися за місце у складі, і я себе зарекомендував дуже непогано. Але режим, режим, режим! (Пауза). У літаку відбулася неприємна ситуація, після якої Валентин Іванов потиснув мені руку і сказав, що будемо прощатися. Тренер мене зрозумів, але не міг собі дозволити залишити мене в команді. Поїзд приїхав назад до Одеси. Ось так.

- У першому незалежному чемпіонаті ви встановили дивовижний рекорд: спершу зіграли за вінницьку "Ниву" проти "Евіса", а наступного дня стали у ворота СК "Одеси" проти "Дніпра"...

- О, це був унікальний випадок. В ті часи більшість команд ще не мали змоги літати літаками. Ми зіграли матч, за мною приїхала машина з Одеси, чорна "Волга" 24-та, щоб вже наступного дня я міг зіграти з "Дніпром". До Одеси приблизно 500 кілометрів, тож ми їхали всю ніч. З автівки я вийшов лише зранку, проте втоми, як на диво, не відчувалося - емоції перекривали все. Я знав, що кар'єру продовжу в "Одесі", тільки не знав, що це станеться настільки швидко. Тепер є що згадати (Сміється).



- Цікаво, як вдалося оформити документи за такий короткий період?

- От цього я вже не знаю, бо вийшов на гру як гравець СК "Одеса". Думаю, що все відбулося законно - технічної поразки нам не нарахували. Можливо, в той окремий проміжок часу можна було так заявляти гравців.

- Чи міг футболіст вищої ліги назвати себе забезпеченою людиною на зорі 1990-х?

- Ой, Олеже, ні. В ті часи ми не могли себе вважати забезпеченими людьми. У вищій союзній лізі обкоми партії давали людям квартири, давали автомобілі. Ми не потрапляли під розряд, бо були молодими, а от заслужені футболісти все це мали. Ми ж курсували то в вищу, то в першу лігу, тож не могли похизуватися достатком. Пам'ятаю, ми з дружиною розбивали дитячі скарбнички, щоб дістати звідти пару копійок на хліб і молоко. Це також було - я не хочу обманювати, мовляв, мали квартири, машини та інші блага. Раніше квартиру давали, якщо ти пограв за одну команду 5-6 років. Але життя спонукало переходити в інший клуб вже через три роки, тож помешкання у тебе забирали. Якщо рахувати по-іншому, то в мене мала б бути в Одесі квартира, в Вінниці квартира, в Хмельницькому квартира. Я рік-два пограв - далі пішов. Ми жили з дружиною в поганих побутових умовах, але я хотів грати: запросили - я поїхав. Так - нас знали, так - нас поважали, але від цього фінансів не додавалося. Це були "веселі" часи. Дехто з хлопців змушений був шукати інше ремесло. Але я завжди кажу, що потрібно любити не себе у футболі, а футбол в собі. Можливо, завдяки цьому мені вдалося вистояти і я досі граю у футбол.

- Ви пограли за клуби з такими екзотичними назвами як "Норд-Ам-Поділля" та "Благо" (Благоєво). Розкажіть сучасному поколінню вболівальників, що це були за команди?

- У 90-ті командам давали назви заводів-спонсорів. Так виникло "Норд-Ам-Поділля", той же "Верес". З'явилося трішки грошей, тож команди створювали на базі "Динамо" (Хмельницький), "Динамо" (Вінниця) тощо. Сюди запрошували людей, які були найкращими у першій лізі, в другій, вищій. Ми залюбки туди переходили, щоб заробити трохи грошей і забезпечити сім'ю. Рік там, рік в іншому клубі - складний був час. Сьогодні там добре, завтра гроші закінчуються і доводиться шукати нову команду. Але куди б не плив, рано чи пізно таки припливеш. Я приплив в маріупольський "Металург", який згодом став "Іллічівцем".

- Якщо підрахувати, то виявиться, що "Металургу" дефіс "Іллічівцю" ви віддали 10 років своєї кар'єри. Чи можна дещо пафосно сказати, що це команда вашого життя?

- Настільки однозначно я б не став казати, що це "команда життя". Це команда мого життя на 80-90 відсотків. Я схиляюся до варіанту, що це була ключова команда для Ігоря Шуховцева, як гравця. Якось Мирон Богданович (Маркевич - Авт.) згадував, що в ті часи він хотів мене забрати в "Карпати". Але я залишився в "Металурзі" лише заради однієї людини. Її всі прекрасно знають - це Микола Петрович Павлов, який повірив мені не лише як воротарю, що може грати на пристойному рівні, а й як людині. Ось це для мене було найголовніше: що після всіх моїх проблем з режимом, всіх отих "справ" різних я нарешті відчув, що мені довіряють. Я знав, що не підведу і мене не підведуть. Павлов дав моїй сім'ї шанс, як і його помічник Іван Дмитрович Балан - це дві людини, перед якими варто скинути капелюха. І не лише зі мною так трапилося. Можу назвати приклад Саші Рикуна, інших футболістів...

- Напевно, боляче було покидати цю команду в 2009-му. Тоді, пригадую, вболівальники влаштували акцію на вашу підтримку...

- Була така не зовсім приємна історія. Я розумію, що це футбол, але... Коли ми вийшли у вищу лігу, прийшов Альтман. У нього щось не вдалося, прийшов Іщенко, і, врешті, команду очолив Близнюк. Можливо, молодому тренеру порадили позбутися Шуховцева. Адже пригадую, що після закінчення сезону керівництво клубу мені подякувало. Я пам'ятаю ці слова: "Спасибі, Ігоре! Ти зробив величезний внесок в те, що ми вийшли з першої ліги. В нас все нормально". А через тиждень я чую вже зовсім інше: "Ми розриваємо з тобою контракт".

Це було образливо, бо сезон у першій лізі видався дуже непростим - проти нас грали, як проти чемпіонів. Перша ліга - дуже непростий турнір, потрапивши туди, можна залишитися надовго. І от після такого сезону ти розумієш, що тебе виганяють з команди, як обшарпаного пса. Але тут потрібно враховувати й інше - футбол є футбол. Якщо б до мене підійшли і сказали: "Ігоре, дякуємо за сезон, за всі роки, що ти провів в команді, але ми вважаємо за потрібне взяти іншого голкіпера", - це було б по-людськи. Натомість вони все зробили тишком-нишком.

- Свого часу ви запам'яталися стусанами, якими "нагородили" арбітра Годуляна, і тривалою дискваліфікацією. Чи потиснули йому потім руку? Все ж, ви обоє - одесити...

- З Віталієм ми не розмовляли. А те, що земляк... Ви ж знаєте, що більшу частину року ми перебуваємо в роз'їздах, і лише взимку потрапляємо додому, та й те не завжди, бо іноді хочеться в теплі краї на відпочинок. Чесно кажучи, якщо буде можливість, то може й поговоримо. Я це пережив, думаю, і він переживе. Продовжую дотримуватися думки, що тоді це було дуже боляче для нашої команди. Так, можливо, я погарячкував. Футбол - емоційна гра, проте потрібно тримати себе в руках. Але пенальті в наші ворота на 93-й хвилині матчу - це занадто. Футболісти - це такі люди, які навіть за неточний пас лають один одного, а тут пенальті!



- Чи часто "зриваєтеся" на наших арбітрах? Чого в їх діях більше - необ'єктивності чи низької кваліфікації?

- Не можу сказати, що я саме "зриваюся". Упродовж матчу між арбітром і футболістом часто відбуваються бесіди на підвищених тонах - це зрозуміло. Але казати, мовляв, наші арбітри погані, я не стану. Вони також люди, а тому помиляються. Проте, коли йде помилка за помилкою, грубо кажучи, і це впливає на результат, то після фінального свистка стає дуже неприємно. Десь футболісти помиляються, десь арбітри. В Європі така ж ситуація. От зарахували б нам на Євро той гол від перекладини - де була б Україна? При рахунку 1:1 в нас залишалося 10-12 хвилин і, зважаючи на те, як грали наші хлопці, я не сумніваюся, що вони забили б переможний гол. І все ж не можна сказати, що арбітр - козел. Він теж людина.

"Якби не курив, грав би значно довше"

- Тепер - про приємне... Як вам, чорт забирай, вдалося парирувати у чемпіонаті чотири пенальті поспіль?

- Я вже казав, Олеже, що ніякого секрету в цьому немає. Парирував перше, друге, а там третє-четверте взяв і навіть п'яте міг. Девіч тоді, по-моєму, виконував. Пам'ятаю той матч, "Зоря" грала в Донецьку, бо свого поля не було. Це зараз класний газон і свої вболівальники, а тоді доводилося то в Донецьку, то в Алчевську. Син мене потім запитував: "Тату, чому ти п'яте пенальті не відбив?" "Тому що потрібно було стрибати в той кут, в який тато хотів", - відповів я йому. Пенальті - це лотерея. Воротар парирував - молодець, футболіст не забив - "як ти міг?" М'яч летить буквально секунду - жодної реакції, щоб його дістати, не вистачить. Хлопці б'ють по м'ячику дуже сильно і дуже влучно. Без фарту голкіперу не обійтися.

- Чи ведете психологічну гру з футболістом, який вам пробиває пенальті?

- Насамперед, вмикається відповідальність, адже за тобою стоїть вся команда і тисячі вболівальників. Починає грати адреналін, тож без психологічного впливу на того, хто битиме пенальті, не обійтися. Хтось розмахує руками, ще щось робить, я ж для себе намагаюся заздалегідь вирішити, що я робитиму в цій ситуації, а потім роблю це.



- Якщо не помиляюся, то більше за вас хіба що Рева не пропустив...

- На моєму рахунку 18 або 19 нереалізованих пенальті, а Віталіку десь 23 не зуміли забити.

- Назвіть трійку найкращих українських голкіперів...

- Для мене був і залишається фаворитом Олександр Шовковський. Ще П'ятов. А третій... (Довга пауза). Дуже складно обрати. Давайте третє місце поділимо відразу поміж трьома: Долганський, Горяїнов, Шуховцев. Можна ще кількох воротарів назвати, які виходять на пристойний рівень. Дикань розігрався у "Спартаку". Тож нехай він буде третім, а ми йому втрьох допомагатимемо з четвертої сходинки (Сміється). Нікого не хочу образити, адже в кожного є свої сильні і слабкі сторони.

- Візуально ви дещо нагадуєте Олівера Кана. Хто ваш кумир?

- Кан - хороший голкіпер, але мені не подобалася його манера перекочуватись. Я так ніколи не роблю. Коли я був маленьким, для мене кумиром був Тоні Шумахер. Зараз дуже сильну гру демонструє Буффон. А ще Касільяс і Чех - то спади у них, то підйоми. Всі ми живі люди.



- Який найкращий матч у вашій кар'єрі?

- Мені завжди важко відповідати на таке запитання. Коли тільки розпочинав кар'єру і виходив на поле - емоції просто зашкалювали. Згодом непогано вдавалося зіграти проти "Шахтаря" та "Металіста". Тож важко виділити якусь конкретну гру. Напевно, скажу так: "Найкращий матч - це вся моя кар'єра". Пропускаючи по три, чотири, п'ять і навіть шість голів, я пам'ятав, що без поганого не буває хорошого.

- Кого з форвардів боявся Ігор Шуховцев?

- Це і Ребруха, і Девіч, і Сєля. А в старі часи Олександр Гайдаш регулярно головою "цвяхи" забивав. А Віталік Косовський як бігав по фланзі! Гецко...А Паляниця! Ці два "гади" взагалі грозою були, коли за "Карпати" грали. Боятись не боявся нікого, але багатьох поважав дуже сильно. Саме від них вважав особливою честю не пропустити. От Сашко Алієв, коли розпочав у чемпіонаті штампувати свої голи, мені, здається, таки не забив. Для мене це також було досягненням.

"Футбольний бог мене любить"

- Не секрет, що упродовж всієї кар'єри ви палите цигарки, а раніше, цитую: "випив стільки, скільки люди в магазині не бачили". Звідки стільки здоров'я? Ви, взагалі, з нашої планети?

- А за це варто сказати спасибі мамі і татові. Вони дали мені міцний організм. Здоров'я є, варто лише тримати себе у формі. Якби не курив, то, напевно, міг би грати і грати (Сміється). А ще від сім'ї багато залежить: у мене донечка, синочок - намагаюся їм якомога частіше дарувати радість.

- Який у вас "допінг" перед грою?

- Каву випив - і погнали! А ще намагаюся сумлінно вживати різномітні відновлювальні напої, вітаміни, які рекомендує клубний лікар. Вважаю, це потрібно усім - молодий ти гравець, чи вже "в літах".

- А в музиці які смаки? Є підозра, що слухаєте Висоцького...

- Ні, Висоцького я слухав раніше. Тепер люблю співати караоке, виконую хіти з репертуару Круга, Шуфутинського - дуже їх поважаю. Коли їду автівкою, слухаю сучасну музику - "Кіс ФМ", "Хіт ФМ", Армін ван Бюрен. Раніше рок любив, шансон.



- Чи люблять футбол ваші діти?

- Донька футболом не особливо цікавилася, але за батька завжди тримала кулаки. А ось син грає на позиції форварда в "Чорноморці". Всі кажуть, мовляв, дякувати Богу, що не воротар (Сміється). Я його не змушую, він сам дуже хоче займатися футболом. Єдине, про що мене просить, - це про бутси "як у Мессі". Доня може поїхати з братиком на футбол, а потім робить йому зауваження "ти куди побіг?", "навіщо те, навіщо се?" До речі, синові 11 років, а доньці 18... Тобто 19, навіщо підказуєш, я сам знаю! (Регоче). Тут дружина збоку все слухає.

- Дружина, напевно, також живе футболом. Пригадую, якось дала інтерв'ю всеукраїнській газеті...

- Вона не дуже великий любитель давати інтерв'ю. До того ж, я вважаю, що з журналістами повинен спілкуватися лише футболіст. Дружина - це друга половинка гравця, і якщо вона хороша людина, то повинна бути поруч з чоловіком не лише тоді, коли він зарплату отримує, але й коли йому важко, коли в нього травма тощо. Мені в цьому випадку дуже пощастило. Я цій людині вдячний за все наше спільне життя. Коли в мене виникли серйозні проблеми з режимом, то лише моя дружина, діти, батьки і один товариш були тими, хто не відвернувся.

- Якось ви сказали про себе таке: "Я, напевно, бійцівський собака, який не доїхав до багатого дяді і завжди бився на вулиці". Шкодуєте, що так склалося?

- Ви знаєте, я цим пишаюся. Ще з тих часів, коли зробив перші кроки в дублі "Чорноморця", я приходив додому і випльовував землю. У буквальному значенні цього слова гриз землю, щоб зачепитися за свій шанс. Всього, що досягнув у житті - досягнув своїми силами, зумів забезпечити сім'ю. Живемо абсолютно нормальним життям, середнім за достатком. Головне, щоб вони всі були здорові, вдягнені і не голодні. Це мені далося ціною травмованих пальців, колін, спини. Ось Полянський недавно зателефонував і каже: "Шуха, напевно футбольний бог тебе любить. Ти на футбол працював, а тепер він працює на тебе". На шляху мені траплялися дуже і дуже хороші люди: Альтман, Прокопенко, Павлов, Балан, Маркевич і багато-багато інших. Я така людина, яка за добро платить добром. От і будемо працювати над цим.