Син свого батька

Добре, коли батьки для своїх дітей — не просто найближчі люди, а й приклад духовної сили, порядності та честі. Саме таким згадує свого батька Сергій Аверченко — кандидат у народні депутати від партії «УДАР Віталія Кличка» (№29 у списку партії), відомий у Чернігові підприємець, депутат міської ради.

- 28 жовтня, в день виборів, виповнюється рівно півроку від дня смерті мого батька — Аверченка Миколи Леоновича.

Він відійшов у вічність на вісімдесят сьомому році життя. Учасник визволення Варшави, Берліна та Праги, інвалід Великої Вітчизняної, ветлікар від Бога, завзятий рибалка, життєлюб… Пішов воювати в 17 років і потім, повернувшись з війни, прожив достойне життя: навчався, працював, виховував дітей та допомагав людям», — про непросту і незвичайну долю цієї великої Людини наша розмова з його молодшим сином Сергієм.

Партизанське село

— Мої батьки — Микола Леонович та Олександра Олексіївна Аверченки — родом із села Клюси Щорського району. Вони були зовсім юними, коли в їх життя увірвалася війна. У 1942 році село було вщент спалене фашистами. Майже всіх наших родичів живцем спалили в хатах, когось розстріляли в Чернігові. Було це так. Під час окупації колона автомобілів з німецькими солдатами виїжджала із села. Їх обстріляли партизани. У бою загинув німецький офіцер, декілька солдатів, загинув також і ватажок партизанського загону. Після цього наше село було оголошено партизанським. 13 серпня 1942 року приїхав каральний загін, оточив з усіх боків село, підпалили хати, почали всіх мешканців кидати в палаючі будинки. Того серпневого ранку частина селян на той час вже була на полі. Моя мама з бабусею також були в полі, жали жито. Побачили, що загорілися крайні хати, почули постріли. По полю біжить німецький солдат із гвинтівкою і кричить: «Матка, пух-пух!» — і жестами дає знати, щоб усі тікали від села. Разом з людьми вони побігли в сусіднє село — на російську територію (село знаходиться на кордоні з Росією). А вдома залишилася бабуся матері і менший брат, Михайлик, п’ятирічний хлопчик. Їм врятуватися від смерті не судилося.

— Що було далі з Вашою матір’ю?

— У сусідньому селі Липівка мою маму і бабусю піймали поліцаї, які в складі карального загону обшукували довколишні села. Їх посадили на підводу. Бабуся попросилась «до вітру», відійшла, а коли побачила, що за нею ніхто не стежить, заскочила у сусіднє подвір’я, залізла на горище. А мама моя сиділа на возі і плакала. Прибігли поліцаї, питають: «Де матка?» Коли зрозуміли, що втекла, почали бити мою матір шомполами. А трохи згодом до возу підійшли двоє німецьких офіцерів. Один подивився на неї і каже російською: «Сколько тебе, девочка, лет? У меня такая дочка в Фатерлянде». Погладив її по голові і сказав, щоб бігла додому. А куди бігти? Домівки вже нема. Але світ не без добрих людей. Мама таким чином залишилась живою. Жодної людини з цієї колони мама більше ніколи не бачила. Карателі знищили 182 односельці. Батько теж переховувався в сусідніх селах, а коли повернувся в рідне село, жив у погребі — бо це єдине, що вціліло.

— Коли Вашого батька призвали до армії?

— Після того, як радянські війська визволили Чернігівщину. Село було спалене, всі документи згоріли. У військкоматі його спитали: «Скільки тобі років?» «Сімнадцять», — відповів він. Йому не повірили, бо був високий на зріст, а головне — перебував на окупованій території. Вирок короткий — штрафбат. Про це батько нічого не розповідав, тільки одного разу сказав, що людині, яка була у штрафбаті, пекло не страшне. Після контузії та поранення його перевели у стройову частину, оскільки змив свою «провину» кров’ю.

Загартований кров’ю

— Що ще згадував про участь у війні Микола Леонович?

— Батько служив з 1943-го по 1950 роки. Він не часто згадував про війну. Але казав, що, коли служили в розвідці, головний принцип був — ніколи не залишати своїх товаришів. Якось батько розповів, як вони пішли в розвідку вчотирьох. Це було під час узяття міста-фортеці Бреслау (нині Вроцлав). Двоє з них зайшли до будинку, звідки вели спостереження. А в цей час із фаустпатрона німець вистрілив у стінку між вікнами, стіна завалилась, і товаришів-розвідників задавило. Ворожий вогонь був дуже щільний, тож батько з товаришем чекали до ночі, щоб під покровом темряви забрати загиблих побратимів і повернутися з ними до своїх. «У нас був такий закон: ми йшли у розвідку вчотирьох, учотирьох мали і повернутися, живі чи мертві», — казав він. Своїх не кидати і не зраджувати — такого принципу він дотримувався все своє життя. І такому вчив мене. Після війни батько повернувся в рідне село.

Одна доля на двох

— Що було після війни?

— Батько із відзнакою закінчив Козелецький зооветеринарний технікум і потім працював ветеринаром у колгоспі. У 1951 році вони з мамою побралися, у 1952-му народилася старша сестра, у 1954-му — брат. А 1956 року мати захворіла на відкриту форму туберкульозу. У лівій легені була дірка 7 на 9 міліметрів. Це був фактично вирок: у наш час ця хвороба важко лікується, а тоді було ще складніше. Мати розповідала: коли потрапила в тубдиспансер у Городні, їй всі співчували, казали, що ж буде тепер з її дітьми, адже чоловік має шукати іншу дружину, бо з цієї лікарні майже ніхто не виходив живим. Більшість із тих, хто потрапляв до тубдиспансеру, відчували себе тягарем для своїх близьких, їх чоловіки чи жінки не часто навідували. А мій батько не покинув дружину наодинці з хворобою. Він почав за неї боротися. Десь у Чернігові знайшов єврея, в якого на рибу вимінював антибіотики — стрептоміцин. У повоєнні часи знайти такі ліки було дуже складно. Батько всю ніч ловив рибу, перекладав кропивою і попутним транспортом їхав 90 км до Чернігова, діставав ліки й повертався в Городню. І сталося диво: через деякий час матусю виписали з лікарні. Попередили, щоб вона поменше спілкувалася з рідними і близькими, щоб не заразити.

— Напевне, це піклування і додало їй сил боротися з хворобою…

— Спочатку діти жили в бабусі, але зрештою повернулися в батьківський дім. Коли вся сім’я вперше зібралася за сімейним сніданком, мати налила суп кожному в окрему тарілку. А в селі в той час, ви ж знаєте, всі їли з однієї миски. Батько глянув на стіл і питає: «А що це ти всім окремо налила?» Мати відповіла, що боїться заразити. Тоді він сказав: «Ні, діти хай їдять окремо, а ми будемо з однієї миски. Одна доля — одна миска» — і злив суп в одну миску. Коли мама це розповідала, вона плакала. Адже цей вчинок чоловіка вселив у неї сили і віру в справжнього друга і в життя. Вони прожили разом майже 62 роки, народили, виховали і вивчили вже після одужання ще двох дітей — мою сестру і мене.

Приклад на все життя

— Все життя мого батька — приклад відданості своїй сім’ї, своїй справі, ідеалам і принципам. Він ніколи не йшов проти совісті, — закінчує свою розповідь Сергій Аверченко. — Мій батько все життя пропрацював у селі ветеринаром. І вдень, і вночі, у хорошу погоду чи негоду він готовий був прийти на допомогу людям —лікувати свійських тварин. Коли він вийшов на пенсію і я перевозив батьків до себе в Чернігів, люди казали: «Куди ж ти забираєш таку дорогу людину? Ми ж пропадемо зі своїм господарством!»

Минуло півроку відтоді, як обірвалося життя Миколи Леоновича. Дружина Олександра, діти, онуки і правнуки згадують його з подякою за той приклад, яким він був для них у житті.

Сергій Аверченко:

— Батьківські настанови не оминули мене в часи прийняття важливих рішень. Коли я вирішував приєднатися до команди Віталія Кличка, в лідері команди і в його оточенні я побачив людей з такими ж принципами, ідеалами, які колись з дитинства формувалися в мені. Це команда, яка не зрадить українському народові, його ідеалам. У мене теж четверо дітей, і я хочу, щоб вони жили у правовій державі, де були б створені рівні умови для всіх і кожного.

Довідка

Аверченко Сергій Миколайович народився 30 січня 1965 року в селі Клюси Щорського району. Навчався в Клюсівській восьмирічці, Городнянській та Чернігівській школах-інтернатах.

У 1980 році вступив, а 1982 року успішно закінчив Київське суворовське військове училище. З 1982-го по 1986 рік навчався в Курганському вищому військово-політичному авіаційному училищі. З 1986-го по 1991 роки проходив військову службу на офіцерських посадах у лавах Збройних Сил СРСР, а з 1991-го по 1993 роки — у Збройних Силах України. Підполковник запасу. У 2009 році закінчив Чернігівський державний технологічний університет — магістр державного управління. З 1994-го по 2007 роки — директор ТОВ «НЕП ЛТД» та ТОВ «Фабрика «Аврора». Нині — голова правління обласного об’єднання організацій роботодавців Чернігівщини, член правління Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Від дня створення партії «УДАР Віталія Кличка» є її членом, голова обласної організації. Одружений, виховує двох синів і двох доньок.