Наше місто має назву Чернігів. Поки що

Його перше ім`я всі давно забули, та і сам Брудний його зовсім не пам`ятав. Адже стільки часу пройшло з тих пір, коли він був таким щасливим.

Колись давно Місто завжди губилося у павутині струнких охайних вулиць, тендітних вуличок і гомінких проспектів.

Поворот за поворотом, і затишні двори привітно посміхалися, запрошуючи поринути у терпкий аромат старих розлогих дерев.

Десь вдалині, за гордими високими дахами витрішкуватих будинків, за сивими гордими фонтанами, завжди лунав тихий тролейбусний блюз, який так і кликав неспішними кроками виміряти красу і велич Міста.

У Брудного була подруга – зачарована і спокійна річка, яка блакитною стрічкою ховала його у своїх обіймах. Її високі береги з`єднував самотній горбатий міст.

Із самого ранку купалося у річці сонячне проміння, а вночі зірки поодиноко загадували бажання, простягуючи донизу свої холодні промені.

У такі миттєвості у серці Міста мимоволі народжувалася пісня, а мотив до неї підказував приємний голос вітру. Він озивався дзвінкою луною у парках і скверах, у заквітчаних клумбах, на гостинних подвір`ях, у грайливих водах красуні – річки.

Десь вдалині ховався в уранішньому тумані ще сонний замріяний ліс. І лише високі куполи старовинних церков жадібно ловили перші несміливі промінчики ранкового сонечка. Раптово тиша наповнювалася яскравоголосою дзвіницею.

Так безтурботно прикидалося колись щасливе Місто! Колись давно..

А зараз… зараз болить серце у Брудного… У давно спотвореному світі його серце не може знайти спокою і завжди намагається змінити хід подій та обманути час. Місто раз – по - раз дістає із віддалених куточків пам`яті фотографії давніх років і плаче за мальовничими зеленими просторами, за чистотою вулиць, за порядком і порядністю своїх жителів, за небесною лазур’ю дзвінкої безтурботності..

Звичайно, Брудний інколи бував і веселим. Ці моменти радості припадали, зазвичай, на зиму, коли його, неначе шубою, вкривало білим пухнастим снігом. Саме тоді Місто відчувало себе впевнено та захищено. І здавалося, саме так, під теплим сніговим шаликом було набагато краще. Пухнасті замети огортали його вулиці по самі вікна, схожі на сполохані очі, які слідкували за порядком довкола. Дерева охоче приміряли на себе смарагдові прикраси, а бурульки впевнено хапались за розлогі дахи товстих будинків та погрожували непорядним перехожим своїми гострими кігтями.

Проте мешканці Міста не звертали увагу на його вишукану красу та витонченість. І з приходом весни непоодиноко прокидались від зимової сплячки та починали виходити з кам`яного полону на безкрайні простори вже сполоханого міста, на гостини до красуні – річки.

А потім залишали на згадку купи сміття, недоїдки, пусті пляшки та битий посуд. Місто плакало, проте його сліз не вистачало, щоб змити зі свого обличчя весь бруд. Адже відпочивальників ставало все більше і більше, і всі вони приходили на гостини на привітні береги та галявини, на жаль, не з порожніми руками.

Старе мудре серце Брудного все ж продовжувало битися. Воно починало жалісно тріпотати ще на вранішній зорі у передчутті приходу непроханих гостей та обуреного, гіркого прощання з ними. І Місто кожний новий день починало з молитви, яка озивалась дзвінкою луною в унісон зі срібним передзвоном під високими куполами старовинних церков. Проте його голос ніхто не чув, а може, не хотів чути…

Невпинно йшов час, і ось вже літній вітерець закружляв у польоті терпкий аромат свободи, відпочинку та дзвінкої безтурботності. Саме тоді і починались справжні страждання Брудного. Саме тоді і почала занедужувати його подруга – річка. Саме тоді і захворіло все те, що так ретельно ховалось у сніжних обіймах від людської жорстокості, від вандалізму, від непорядку, від брудних рук…

Боліло все: і широкі розлогі береги, і чепурні галявини, і стрункі насадження молодих дерев, і заквітчані парки, і затишні вулиці. Закривало очі Місто від важкого диму, від смороду відходів, від важкого смогу.

Боліла, дуже боліла земля, а молоді паростки не могли пробитися через товстий шар сміття, який то там, то тут зневажливо кидали жителі . І тільки птахи, сполохані небувалим розмахом людської жорстокості та байдужості, жалісно голосили у широких обіймах неба.

Місто страждало. Воно жило спогадами про минулі часи. Воно знову пригадувало веселі свята, коли його обережно прикрашали яскравими стрічками, різнокольоровими повітряними кульками, гордими прапорами, а інколи вночі запускали в небо дивовижні фейерверки.

Місто сумувало за веселою юрбою дітей, які безтурботно сміялися на дивовижних каруселях та запускали у небо строкаті мильні бульбашки. А ще пам`ятало воно веселих і добрих жителів, які щороку навесні у дворах будинків висаджували молоді деревця, щоб колись можна було б відпочити у затишних тінях берізок та лип і подумати про щось добре і сонячне.

Саме так і було колись давно…

А тим часом обережно стукала в життя Брудного осінь, щоб трішки загоїти його рани та задмухати вітром залишки літніх «подарунків» відпочивальників.

Проте Місто з нетерпінням чекало на приход зими, щоб укритися з головою в білий та пухнастий сніг. Так йому хотілось відчувати себе чистим та красивим, охайним та захищеним. У цей період Брудний був майже щасливим. Тому що до весни, якої він боявся, було ще далеко, дуже далеко. Проте, даремно. Весни у цих краях більше не було…

Сумна історія. Трагічна і повчальна.

Нехай кожен зробить висновки.

Ми живемо у цьому прекрасному затишному Місті – місті Чернігові! Ми маємо щастя зустрічати світанки і проводжати зорі в його широких, по-батьківськи безтурботних обіймах. Наше Місто. Воно зберігає мовчання, але з ним можна розмовляти. Чернігову є що розповісти, потрібно просто уміти слухати, і тоді Місто обережно відкриє свою душу.

Любіть Чернігів, поважайте нашу зачаровану Десну та її привітні береги! Не смітіть довкола! Нехай все навкруги буде чистим та охайним!

І на останок – місто, в якому ми з вами живемо, має назву Чернігів. Поки що…