Анна Коваленко: «Мій прадід і прабабуся познайомилися на війні»
У ці травневі дні, 71 рік тому, капітулювала нацистська Німеччина. І нині, вшановуючи подвиг тих, хто боровся за перемогу над нацизмом на полях Другої світової війни, ми не можемо не проводити історичні паралелі з конфліктом на Сході України.Які уроки ми мусимо винести з минулого, що змінити у теперішньому і яким нам бачиться подвиг дідів-прадідів з 21-го століття?
Ці та інші запитання ми адресували легендарній особистості - громадському діячу, волонтеру, сотнику 39-ої жіночої сотні Самооборони Майдану, колишньому раднику трьох Міністрів оборони, співзасновнику «Антикорупційного руху Валентина Наливайченка», координатору громадсько-політичного руху «Справедливість» Анні Коваленко.
- Чим для вас є Друга світова війна?
- Я народилась у 1991 році і вивчала вже іншу історію, ніж мої батьки та діди, без радянської пропаганди та ідеологічних штампів.
На мій погляд, ми маємо максимально об’єктивно досліджувати і знати усі сторінки минулого, аби не повторювати тих самих помилок. Бо, як ми вже знаємо на практиці, історія має змогу повторюватись. Для мене Друга світова – це трагедія людства, яка забрала життя мільйонів людей, а також це пам’ять про тих, хто боронив світ від нацизму, хто захищав свою землю від загарбників, був патріотом. Дуже важливо, щоб розсекречувались архіви і люди мали доступ до інформації, могли досліджувати і виносити реальні уроки.
- Чи торкнулася війна вашої родини?
- Так, мої родичі, а саме прабабусі та прадідусі з татового і маминого боку, були свідками та учасниками тих страшних подій. Моя прабабуся по маминому родоводу, Євгенія Андріївна Вертко, розповідала мені про своє життя в ті буремні роки.
У 1941 році вона втратила на війні свого чоловіка і залишилась з маленькою дитиною на руках. Мати загиблого воїна, тобто прабабусина свекруха, щоб якось вижити, влаштувала невістку на роботу на кухню військового госпіталю в Кременчуці. Згодом там моя прабабуся познайомилась з пораненим та контуженим танкістом Борисом Михайловичем Полясиком, 1918 року народження. Вони покохали одне одного та одружились. Що цікаво, свекруха першого чоловіка прийняла бабусиного другого чоловіка за рідного сина, та все життя жила з ними поруч, допомагаючи у всьому. У другому шлюбі в них народилось троє діточок, один з них і є мій дідусь. Ця чудова пара, повінчана важким воєнним часом, прожила довге змістовне життя, навіть справила «золоте весілля».
Тоді вони захищали свою Батьківщину від фашистських загарбників. За що їм вічна пам’ять, велика шана та земний уклін. Так сталось, що сьогодні робимо те саме. Недаремно 2 роки тому ми, сотники Майдану, записали відеозвернення, де згадували своїх родичів-ветеранів і проводили паралелі, що вони тоді захищали Україну, а ми - сьогодні.
Двох моїх побратимів – сотників 17 –ї (Сергія Підгорного) і 8- ї (Олега Міхнюка) сотень немає в живих, вони обидва загинули на фронті вже сучасної війни. Сергій був добровольцем батальйону спецпризначення МВС «Київ -2». Він загинув під час захвату банди диверсантів в містечку Чернухіно, похований в Новій Каховці. Міхнюк загинув у боях за визволення Луганська. Народився, до речі, на Чернігівщині, пройшов Афганістан. Там був поранений, намагаючись врятувати товаришів з-під обстрілу снайпера. Після Майдану Олег долучився до батальйону "Айдар" - товариші цінували його за доречні поради досвідченого бійця повітряно-десантних військ.
Простежується спадковість поколінь. Наприклад, Олена Ребрик, дівчина з моєї сотні, 3 роки тому написала книжку, де описувала події Другої світової війни з сучасної точки зору, тобто «осучаснюючи» їх. І так вийшло, що написала про нинішню. Вже рік, як немає її прабабусі, але коли раніше ми зустрічались з нею, вона казала: «Було б мені не 90, я б зараз пішла б з вами». І нині є такі настрої серед багатьох ветеранів, з якими ми спілкуємось і приділяємо увагу.
- Яке значення для вас має подвиг українців, які воювали з нацистами у складі партизанських з’єднань, у підпіллі, у Русі Опору, в УПА, в Червоній армії, в польській Армії Крайовій тощо?
- Люди гинули і з того, і з іншого боку. Проте, ми не маємо права применшувати чиїсь участь і внесок у боротьбу за незалежність України. Натомість, нам слід вивчати здобутки бійців УПА і не забувати про ті, якими відзначилась Червона армія. Наші сторінки історії ми маємо прийняти, аналізувати і, можливо, певний досвід використати й сьогодні у боротьбі проти російської окупації.
Зважаючи на те, що минуле повторюється, маємо адекватно ставитися і до нинішніх реалій. Сподіваюсь, що невдовзі в Україні відкриють центри вивчення гібридної війни. Суть цього проекту, який намагаються ініціювати іноземні партнери, у тому, що досвід, який ми вже здобули, треба засвоїти і зробити так, аби далі марно не гинули українські солдати, зміцнити нашу армію. Для цього є ресурс у ЗСУ – Будинки офіцерів, військово-історичні музеї, військові виші, учбові центри тощо, на базі яких можна проводити навчання.
- Ви були активною учасницею Революції Гідності. Яка історія, пов’язана з ветеранами, які теж були її прихильниками, вас зачепила?
- Мої прадідусі і бабусі не дожили до сьогоднішньої війни. Але, дійсно, на Майдані я пам’ятаю бабусю років 85. Вона приходила часто з одним і тим самим плакатом та підтримувала молодих революціонерів. Казала, що ледве шкандибала.
Дуже хвилювалась і переживала за долю країни. Мовляв, ми відвоювали, відстояли Батьківщину, а тепер ваша черга. На її думку, за незалежність треба боротись зі зброєю в руках, лише тоді її будеш цінувати. Годі вже, казала бабуся, бути під впливом Росії, час ставати самостійними. Старенька навіть радила захисникам Майдану, як правильно будувати барикади, дуже піклувалась про поранених. Багато хто не міг стримати захвату від її завзяття.
- Ви від самого початку гібридної війни на Сході були волонтером і допомагали нашим бійцям. Чи став їм у нагоді бойовий досвід дідів та прадідів?
- Ще й як! На Майдані у багатьох були старі, ще радянські солдатські каски, мабуть, того ж сталінського зразка, що й у радянських солдатів. Добровольчі батальйони так і вирушали в них на передову. Навесні та влітку каски, через надмірну вагу, створювали дискомфорт, але захищали бійців. Багато друзів-реконструкторів, які дуже активно досліджували Другу світову, сьогодні вже не проводять історичних реконструкцій, а воюють на Сході – захищають Україну.
Дівчата з моєї сотні і просто волонтери по всій країні створили чимало складів військового спорядження. Там було достатньо радянських зразків. Є гарний жарт: «В Україні досі немає ядерної зброї тільки тому, що її не замовили волонтерам».
Сьогодні ми в Україні маємо гібридну війну - це й означає, що до класичних прийомів ведення бойових дій (досвід наших дідів і прадідів), коли задіяні військовослужбовці в уніформі та військова техніка, додались ще й нерегулярні збройні формування (повстанці, терористи, партизани), а також інформаційна і кібер- війни. Все це сьогодні використовується у комплексі заради того, аби втримати Україну в зоні впливу РФ. При цьому Росія (сторона – агресор) довгий час залишалась публічно непричетною до розв’язання конфлікту.
Сьогодні надважливо не замовчувати здобутий досвід, а вивчати, робити висновки. Це стосується оточень військ, так званих «котлів», де загинуло дуже багато героїв. Забути про це – значить допустити їх знову.
- Чи є, на вашу думку, якийсь символізм у тому, що кожне покоління українських чоловіків долучається до участі у війні і змушене брати зброю до рук?
-Певною мірою, так. Хочеш миру – готуйся до війни. Сьогодні, в ситуації, коли 20 років ніхто до неї не готувався, ми її отримали. І тепер змушені займатися організацією оборони.
Маю, як жінка, з приємністю визнати, що українські чоловіки найкраще з цим справляються. Вони героїчно захищають наш мир і спокій. Звісно, їм у цьому достойно допомагають найкращі українські жінки. Ми воюємо тут, на бюрократичному фронті, який не менш важливий і страшний. У держави доводиться виборювати для чоловіків гідні умови служби, повернення і життя вдома. Часто наші захисники, повертаючись з передової, ніби потрапляють в іншу, викривлену, реальність. Дуже часто вони самі, їхні матері та дружини не знаходять підтримки і змушені боротись за свої права усіма доступними способами. Наприклад, права на отримання землі або безкоштовний проїзд, як це є у Чернігові.
