Герої 90-х. Олександр Головко: "Лобановський не мав звички "заглядати в душу"

В інтерв'ю "Футболу 24" восьмиразовий чемпіон України пригадав перші кроки незалежного футболу і скандал зі шубами, розповів про методи Лобановського, а також власний бізнес.

Що переважна більшість молодого покоління українців знає про перші кроки незалежного футболу? Хтось скаже, що чув і бачив подвиги "Динамо" в Лізі чемпіонів наприкінці 90-х. Хтось додасть, мовляв, в ті часи збірна зупинялася за крок від чемпіонатів Європи та світу. Що ще? Епохальна перемога Сабо, Леоненка та Реброва над московським "Спартаком", немов уві сні, спаде на думку. От і все, за великим рахунком.

Насправді ж "біографія" нашого футболу значно різноманітніша. Вона сповнена злетів і падінь, маленьких радощів і великих розчарувань. Одразу після розвалу Союзу величезна когорта талановитих українських футболістів, які перебували у розквіті сил, отримали російські паспорти. Юран, Онопко, Семак, Цимбалар, Нікіфоров, Канчельскіс принесли чимало слави збірній північної сусідки, натомість ті, хто залишився, щоб розвивати український футбол, зіткнулися з тотальним безгрошів'ям, економічною розрухою, соціальною апатією...

В отаких екстремальних умовах, зціпивши зуби, ці хлопці коли по сантиметру, а коли по два, підіймали рівень "синьо-жовтого" футболу все вище. Таким легендам як Гусейнов, Леоненко, Шкапенко, Ребров, Лужний, Ковалець, Орбу, Максимов і десяткам-десяткам інших ми повинні завдячувати тим, що з Україною рахувалися і продовжують рахуватися на міжнародній арені.

...Їх доля склалася по-різному. Хтось став тренером, хтось телеекспертом, хтось подався у бізнес. "Футбол 24" поставив перед собою завдання запросити до відвертої бесіди якомога більшу кількість "зірок" 1990-х.

Сконтактуватися із культовим захисником київського "Динамо" Олександром Головком було неважко. Володар першого українського "золота", переможець "Барселони" та "Реала", лондонського "Арсеналу" і "Баварії" є надзвичайно комунікабельною особистістю. Великою мірою цьому сприяє робота на тренерському містку юнацької збірної України, а також регулярні "розбори польотів", які Головко влаштовує в ефірі футбольних телепередач.

"У Львові підтримували не "Динамо", а "Таврію"

- Олександре Борисовичу, готуючись до розмови, переглянув чимало ваших інтерв'ю, якими рясніє інтернет. Які емоції відчуваєте, коли вкотре просять пригадати славне минуле? Не набридає?

- Не набридає! Важко стверджувати, що якісь особливі емоції виникають. Хоча, безперечно, приємно згадувати, як це все колись було.

- Чи задоволені тим, як усе склалося? Можливо, вам бракує Кубка чемпіонів чи ще чогось…

- Ви знаєте, мені гріх скаржитися чи нарікати на долю. Інша справа – не потрапив на світовий форум, але то таке…Рештою цілком задоволений. Які проблеми?

- Побутує стереотип, що у футбол йдуть ті, хто не хоче вчитися, або ж їм це не вдається...

- Напевно, я виняток з правил. Не завжди навчання йде паралельно з футболом. Тож мені вистачало сил, щоб зосередитися одразу на двох справах – школі і улюбленій грі. Як правило, хлопцям справді доводиться чимось жертвувати, тому так складається, що для навчання відводять значно менше уваги.

- Ваші перші кроки у дорослому футболі співпали з розвалом Союзу. Як Крим і, зокрема, клуб "Таврія" відреагували на перехід від радянського чемпіонату до незалежного?

- Важко ось так конкретно зараз пригадати, бо вже багато років минуло з того часу... Та нормально відреагували. Було цікаво, адже новий чемпіонат, нові суперники… Особливих завдань тоді перед собою не ставили. Просто грали у футбол, намагалися зробити це якомога краще.

- В чому секрет успіху тої "Таврії"? Адже в порівнянні з "Динамо" кримчани не могли похизуватися засиллям "зірок"...

- Не так важливо "зірок" зібрати, як зліпити добротну команду. До того ж, стверджувати, що в "Таврії" не було "зірок", я також не можу. Тут вистачало прізвищ, які немало пограли у Радянському Союзі. У 1992 році все дуже вдало співпало: чемпіонат, бажання, час, коли перемогти могла будь-яка команда. Той чемпіонат був унікальним…

- Фінальний матч першого чемпіонату відбувся на львівському стадіоні "Україна" і зібрав понад 36 тисяч глядачів. Яким чином поділилися симпатії львів'ян?

- Активніше підтримували саме "Таврію". Можливо, політична ситуація склалася таким чином, що Львову потрібно було вболівати за Крим, не знаю… Але саме нас підбадьорювали. Це відчувалося.

- Скільки автобусів з вболівальниками вирушили на фінал чемпіонату?

- Я так розумію, що в той час подібних завдань перед собою ніхто не ставив. Перемогли б, то перемогли б. Якщо б програли – ніхто не дорікнув би. Все-таки "Динамо" - це бренд.

- Дмитро Михайленко якось розповідав, що на початку 1990-х отримував зарплату буквально в кілограмах. За чемпіонський титул вас, напевно, нагородили центнерами тих купонів...

- Гравці "Таврії" нічого особливого за перемогу в чемпіонаті не отримали. Лише подарунки від спонсорів – телевізори (деякі з них були в жахливому стані і відмовлялися працювати), холодильники… Скажу відверто: дали якихось грошей, проте суму називати не стану, адже вона просто смішна. За ці гроші нереально було щось купити.

- Вже в наступному сезоні "Таврія" не зуміла захистити титул. Більше того, перебувала на другорядних ролях. Чому відбувся такий різкий спад?

- Ця команда була готова "вистрелити" лише одного разу. Все решта – другорядні фактори.

"Ми не цікавилися "шубами"

- У 1995 році ви опинилися в "Динамо". За яких обставин це відбулося? Хто ініціював перехід? В яку суму обійшовся киянам ваш трансфер?

- (Пауза) По трансферу відразу не скажу, тому що не знаю. А щодо переходу…Спочатку матчі за національну збірну були. Пригадую, після гри в Києві з хорватами, де ми перемогли 1:0, Йожеф Йожефович Сабо і Григорій Михайлович Суркіс обговорили це питання. Вирішувався мій перехід в "Дніпро", але Суркіс наполіг на тому, що я потрібен у Києві.

- В ті часи брати Суркіси активно відбудовували "Динамо". Наскільки вражаючою була різниця в інфраструктурі між першим і другим чемпіонами України?

- Якщо чесно, то за інфраструктуру не скажу. Зрозуміло, зарплати в "Динамо" були вищими. А все решта…Це вже з приходом Васильовича (Лобановського, - Авт.) розпочалося будівництво нової бази. А до того часу в нашому розпорядженні було одне, максимум два поля. Нічим ця база від таврійської не відрізнялася.

- Звідки виросли ноги в так званого "шубного" скандалу, через який "Динамо" дискваліфікували в Лізі чемпіонів? Як сам колектив відреагував? Які версії побутували серед гравців?

- Ми займалися своїм ділом. А те, що відбувалося…Знаєте, колекціонувати чутки не хотілося. Що там було і як – напевно досі ніхто не знає правди. Тож я не в праві робити якісь висновки. Звісно, нема диму без вогню. Приїжджаємо на тренування, а нам кажуть "така і така ситуація"…Та від нас нічого не залежало. Ми продовжували грати, а керівництво намагалося залагодити проблему.

- Якою була атмосфера в роздягальні? Адже Ліга чемпіонів для "Динамо" закінчилася, так і не розпочавшись як слід...

- Ну-у-у яка атмосфера? Вона не зовсім здоровою була, адже амбіції, накопичені у чемпіонаті, не знайшли свого виходу на європейській арені. Доводилося вдовольнитись внутрішньою першістю. Особливих проблем із здобуттям чемпіонського титулу не виникало…

"Лобановський поважав "Ювентус"

- Життя налагодилося, коли до Києва повернувся Лобановський. Чи пригадуєте першу зустріч команди з Метром?

- Його прихід усе змінив на 100 відсотків - ставлення, організацію роботи в клубі тощо. Перша зустріч? Вона була дуже простою. Його представили перед командою, а він сказав: "Нічого особливого – давайте працювати". Далі були робочі моменти – здоров’я, конкуренція, тренування…

- А віч-на-віч розмова відбулася?

- Я не можу сказати, що були якісь особисті зустрічі. Все було дуже по-діловому, скажімо так, і професіонально. Ніхто нікому в душу не влазив. Принаймні, у моєму випадку цього не було. Я усвідомлював, що від мене вимагається, і намагався як слід це виконувати.

- Зараз ви вже з тренерської точки зору можете, напевно, дати оцінку... В чому полягали реформи Лобановського? Адже через півроку "Динамо" вже трощило всіх у Лізі чемпіонів...

- Я не буду оригінальним. Однозначно, це висока функціональна готовність, а також командна гра. Тому що вирішити питання найвищого рівня з іноземними командами, які кращі в багатьох аспектах, зокрема, технічному, можна було лише завдяки колективній грі. Шалена самовіддача, дисципліна і контратаки. Ось основні складові успіху.