На Чернігівщині «простоюють» пасовиська

У селах Пролетарська Рудня, Грабівка, Мекшунівка є свої пасовиська.

Аж чотири їх на три села — луги називаються Хуторище, Тарасевичка, Гала, Вигон.

На кожному з них ще не так давно випасали сільські череди.

А тепер на три населені пункти — одна череда, лише десять корів. Та й тих скоро поменшає.

Люди звели корів у міжсільську череду, щоб хоч трохи полегшити догляд за тваринами. Як-не-як, не самому щодня наглядати за худобою!

Більшість випасів тепер «простоюють». Пастухи вибирають ділянки між селами, щоб корови були ближче до домівок. Між населеними пунктами відстань невелика, та все-таки вона є.

— Мені випадає три дні пасти на місяць, — каже Меланія Граб, якій уже 73 роки. Пояснює:

— За кожну корову власник повинен пасти череду по черзі. Якби худоби було більше, то й менше довелося б усім клопоту. А так доводиться дуже часто перегонити череду з однієї паші на іншу.

— У моїй Грабовці чотири корови, у Мекшунівці стільки само, — додає. — А в Пролетарській Рудні лише дві корови. Старші люди не мають сили вже тримати корів, а молодші не дуже-то й хочуть займатися обтяжливим ділом.

Меланія Василівна працювала у колгоспі свинаркою, дояркою. Довелося потрудитися і листоношею. Допомагає їй пасти череду сестра Євдокія Мекшун із Мекшунівки. Хоч худоби і небагато, та жінкам у поважному віці вже нелегко впоратися із особливо норовистими тваринами. Обидві мають купу хвороб. Хоча у селі не дуже пожалієшся на свої болячки. Ніколи за клопотами. Жінки ще тримають господарства і стараються себе обслуговувати.

— У мене корови нема, — каже Є. Мекшун. — Уже такий вік, що не подужаю.

— Років з 10 тому у Грабовці було 15 корів, — ділиться думками її старша сестра Меланія. — А тепер і я вже Зорьку продаватиму. Нема здоров’я її тримати. Позаторік наймала косарів, щоб траву косили. Торік купила сіна на 1300 гривень. А цей рік вже нічого не заготовляла. Аж до сліз шкода корівку. Та що я можу зробити без хазяїна? Діти просять, щоб я її продавала. Дочка з Любеча, а син з Чернігова не наїздяться кожен день допомагати. А це все-таки клопіт.

— Молоко забирають заготовачі із молокозаводів?

— Їм не вигідно сюди заїжджати. Далеко! Та й ціна у них невигідна. Люди роблять сметану, сир. Їдуть продавати у Славутич на базар. А ще молоко купують дачники.

...Чи довго проіснує ця міжсільська череда? В окрузі стільки лугів, трави! Але... бракує рук, щоб потекла молочна ріка чи хоча б молочний ручай... Та й у нього, схоже, не дуже багато перспектив у нинішніх реаліях.

Тим часом

Як підвищити якість молока?

У Полтавській облраді відбулася конференція «Розвиток молочного скотарства в особистих селянських господарствах — складова розвитку сільських територій». Селяни утримують на Полтавщині понад 130 тисяч голів великої рогатої худоби (44 відсотки усього поголів’я), виробляють 60 відсотків молока. Але воно переважно невисокої якості, кажуть переробники. Як не залишити селян без заробітку і підвищити якість молока з особистих господарств — про це вели мову на конференції.

Якість «приватного» молока важко контролювати. В Європі цю проблему розв’язують створенням фермерських господарств або сільських кооперативів. В обох випадках селяни заробляють досить коштів для закупівлі сучасної апаратури, що забезпечує збереження якості молока під час доїння та транспортування. У нас теж надія на кооперативи. За півтора року в Україні створено 850 молочних кооперативів, Кабмін пообіцяв на їх підтримку 100 мільйонів гривень.

Але обіцяні компенсації не в усіх викликають довіру.

Якщо хочуть, щоб було машинне доїння, хай дадуть людям доїльні апарати, — каже Світлана Кишка з кооперативу «Молочник-Сушки» Козельщинського району. — А нам кажуть: купуйте самі, держава потім компенсує. Але не факт, що вона це зробить...

Саме через якість молочної продукції наші молокопереробники ледь не втратили російські ринки збуту. До «сирного скандалу» з України експортували щороку 950 тисяч тонн продукції, тепер експорт упав до 800 тисяч тонн, і ми втратили місце у десятці найбільших експортерів цієї продукції у світі.