Іван Прохорець: «Мені вже просто гидко!»

«Потрібно їх там, у «штабі», розбудити, щоб зрозуміли, що потрібно працювати… – неодноразово повторює мені Іван Прохорець, називаючи «штабом» районну владу. – Я сам працював 20 років у «штабі». Томився по 23 години на день. І не було такого, щоб я не мав найточнішої інформації по району. До клаптя землі, до кількості насіння, до кожного обприскувача… Це мільйон питань. Неможливо без цього по-справжньому керувати районом.

А куди вони нас загнали сьогодні?!»

Що тут скажеш? Вони «працюють». Але кожен – в «особистому» напрямку. Говоримо ми про це не де-небудь, а серед садів, ланів, корів, вуликів… Іван Сергійович – голова і фактично власник ВАТ «Великозагорівське», що у селі Велика Загорівка Борзнянського району.

Потрібні кадри. На всіх ланках

– У часи роботи в передовому господарстві ім. Фрунзе у Ніжинському районі я зрозумів роль і місце спеціаліста, керівника… Розумієте? – наголошує 76-річний Іван Прохорець. – Всі удачі й досягнення обов’язково пов’язані з правильним керівництвом. На всіх ланках. Усіх спеціалістів. А цього нема. І тому ми страждаємо.

Їдемо його старенькою «Нивою» по вузькій доріжці до яблуневих садів. Та утримує цей господар не лише сад. Вирощує зернові. Тримає 20 корів, а планує сотню. Має сто бджолосімей, планує – триста. Відгодовує сотню свиней.

– Роблю це, так би мовити, з любов’ю. Хочу мати у господарстві все. Ніхто мені цього не диктує й не реагує, – зазначає Іван Прохорець і веде далі. – Потрібно «створювати» себе таким, аби відповідати займаному місцю настільки, щоб був успіх. Якщо не прагнеш цього, то покинь те місце! Люди тебе послухають, тільки якщо побачать: ти грамотний, дієвий і ведеш правильним шляхом. Якщо мені потрібно було засіяти 70 га однією сівалкою, то сіяв з 17-ї години до 10-ї ранку. Потім пішов такий дощ, що на поле тиждень не виїхати. А у мене засіяно. Так я ж не ліг спати. Орав. Один раз справа робиться! І тоді, коли належить. Багато ще треба зробити, аби переконати всіх цих… що вони повинні триматися саме такої позиції. А не ходити поправляти, коли вже запізно.

Почому яблука для заводу?

Господар «Великозагорівського» розповів, як сім років тому придбав тодішній плодорадгосп. Розтягнутий на 90%, з мільйоном гривень боргів, не виданими зарплатами на 140 тисяч.

– Його начебто хотів забрати Голиця – є такий у Києві, родом із сусіднього села Плиски, – веде мову Іван Прохорець. – А до мене прийшов Олександр Васильович Савченко – колишній інженер-механік, що був головою тутешнього колгоспу Україна. Запитав, чи не хочу забрати радгосп, каже: «Краще віддамо трудязі». Було у мене тонн сто озимої пшениці, за те й купив. Узяв я собі на плечі отаку… Та це словами не описати! А в «штабі» району – ніхто й нічого! Що я купив, що не купив. Що я тут є, що нема! Я так не звик, розумієте?

Зараз пан Прохорець тримає майже 100% акцій ВАТ. Але це лише слово таке – «пан». Каже, що працює, неначе раб.

– Розігнався був відбудовувати й хазяйнувати. Тут 400 га землі, як оця, – говорить Іван Сергійович, проходячи поміж яблунь. – Сад був запущений, кілька років – ані яблучка. Став відроджуватися, коли розчистили деякі квартали. Яблука є три роки. Але дешево: 25 копійок за кіло. Не виправдовує себе. Ось і метикую: що буде із саду? Чи буде реакція у районі? А нічого. За сім років! І не буде жодної підтримки – ні моральної, ні фізичної. Навіть доброго слова. А це, можливо, останній такий сад в області.

«Про це зараз забулися»

Іван Сергійович поділився деякими «секретами» зі свого багатого досвіду агронома. Він має що розповісти і робити це може нескінченно.

– Я 50 років відпрацював на «агрономічній ниві». Навчився вирощувати і ростив так, що промахів не мав. Коли я сіяв гречку, то чекав на Місяць. Він закрився, чотири чверті пройшло і нема його. І за 3-4 дні з’явився молодий. Ось на молодий і слід таке сіяти. А картоплю й буряк – коли Місяць круглий став, а потім почав зменшуватися. Це – час сіяти те, що в землі. Вони ж цього не знають. «Космічні» фактори більш як на 90% беруть участь у створенні врожаю: світло, тепло, кисень і вуглекислий газ, опади. І тільки п’ятий фактор у наших руках: можемо «підсолити». А в ґрунті знаходиться «населення», «китайці». Це я так кажу. Вони й роблять урожай. Їх велика маса й розмножуються нескінченно. Ось подивишся на цю гречку – можна судити, скільки у землі «китайців». Мікроорганізми, мікрофлора – біомаса називається. Це «населення» живе, хоче їсти, пити й дихати. Про це зараз забулися. Коли на полі після збору врожаю росте потужний бур’ян, я радію. Бо там, знизу, аж кишить.

Іван Прохорець розповів і про такий випадок з часів роботи у «штабі»:

– Якось мені повідомили про негаразди в господарстві Олександра Боровика. Поїхав 28 травня на Коропщину. Виявляється, заборонували кукурудзу, щоб бур'ян знищити, і присипали її. На 90% знищили. Сказав: завтра о 8 ранку в Чернігові заберете насіння, о 12-й щоб уже сіяли на глибину 7 см, а зараз – готуйтеся. За тиждень поїхав подивитися – росте чиста кукурудза.

Тим часом у «штабі»…

Головою Борзнянської РДА був призначений у 2010 році Анатолій Дробот. Перед тим він очолював Ніжинську РДА. Раніше був головою колгоспу в Пісках Бобровицького району.

– Якось я йому в кабінеті кажу: «Ваша жінка робила там, у Плюща?». Відповів, що та два роки як на пенсії. Але не заперечив. Ось Плющ таким чином і прислав сюди свою людину, – припустив Іван Прохорець. – Я не знаю, як тут Дробот збирається «правити». Та, здається, йому тут дуже важко. Скільки він уже тут, справжньої роботи ще не починав. Керівник має знайти своє місце. І своїми важелями починати керувати. Якщо ж якісь важелі барахлять, їх потрібно виправляти.

– Як кажуть, «обіймають посаду»? Здається, всюди так із посадовцями на державному утриманні.

– І ніхто їх не турбує необхідністю працювати…

Цитата:

«Упор должен быть сделан теперь на людях, на кадрах, на работниках… Кадры решают все. Можно ли сказать, что наши люди поняли и осознали полностью великое значение этого нового лозунга? Я бы этого не сказал. …Надо понять, что при наших нынешних условиях кадры решают все. Будут у нас хорошие и многочисленные кадры в промышленности, в сельском хозяйстве, на транспорте, в армии, наша страна будет непобедима. Не будет у нас таких кадров – будем хромать на обе ноги» (Й.В. Сталін, 1935 р.).


Без пляшки на кожного
в тваринництві не розберешся

– Ось нещодавно був обласний семінар із тваринництва. Зібралися «діячі» у Борзні. І я зайшов до зали послухати. Що нам розказували – не зрозуміли ні ті, що з’їхалися, ні я. Потім я втулився з ними в автобус. Поїздили по селах, подивилися. Як запитаю – мені старалися не відповідати, неначе я іноземець якийсь. О другій годині поїхали до річки пообідати. Як почали – то лиш після четвертої закінчили! По пляшці горілки на кожного на столах стояло. Уже сам зголоднів, доки вони обідали, та й справи не чекають. Нарешті їдемо назад. Я й запитую у тих, що попереду сидять, з Ічні та Варви: «Ось ви семінар обласний відвідали, а з ким же ви будете у себе оті настанови реалізовувати?». Правильно я запитав?
– В «яблучко»!

Підсумував оповідку Іван Сергійович пошепки:

– Кажуть, що послухали отак – і по тому. Так ось і результати навколо!

«Працюють на пляшку смердючої»

Раз по раз, хоч-не-хоч, мова заходить то про покражі, то про… диверсії.

– Щойно придбав совхоз, як ферму мені майже всю спалили. Ще сонце не зайшло, а вже горіло. Було там трохи корів, ми їх із пожежі витягли частково... Паліїв ніхто, напевно, і не шукав.

– А як із матеріалами на відновлення таких будівель?

– Десь уже стоїть таке, що розвалюється, – звідти знімаю. Он буревій пройшов – поламав красивий навіс. Буду розбирати.

Про нахабні крадіжки керівник сільгосптовариства говорить, як про щось повсякденне.

– Ось бугай, що парує корів – Валет. Його хотіли зарізати. П’ять корів украли – виводили і в кущах потрошили. А він уперся, вимотав злодіїв, вони й покинули. Тепер, як під’їжджає машина – реве, переживає. Технічної бази у мене не було. Вся техніка – фермерська, вона стояла у людей по дворах. Розкручували її навіть там, під вікнами. Це ті, що «працюють» на пляшку смердючої.

Коли вже готувався номер газети, Іван Сергійович повідомив телефоном:

– Вирізали мені свиней на 40 тисяч. У саду син Олександр знайшов рештки – «ріжки та ніжки». Я подав заяву до міліції, так заступник начальника райвідділу не зареєстрував. Мені вже просто гидко, огидно. Чи це такий стиль життя пішов, чи це такою є демократія…

Проте це лише «квіточки», а є і «ягідки».

«Обложили» і з півдня…

Іван Прохорець загалом утримував 800 га земель. Крім саду – свої фермерські ділянки, орендовані паї. Однак несподівано з’явилася неоднозначна пропозиція «поділитися» чималим шматом землі, що між Великою Загорівкою і селом Плиски.

– Усі роки і часів фермерства, і в цьому товаристві живу, як на голках. Не дають мені розвернутися. Створюють ситуації, аби десь щось завалити. І нема надії, що мене тут щось чекає. Якщо сад два роки не родив – ти банкрут. Необхідно сіяти ще й однолітні культури. Я мислю так: аби швидше справи рухалися, потрібно 1,5-3 тисячі га. Щоб отримувати від реалізації близько 10 мільйонів. А я зараз на всі витрати маю лише мільйон-півтора. Та ще й цю землю хочуть забрати.
– І як це робиться?

– Голиця прислав з Плисок свого «зама», звати його Валерій Миколайович, колишній військовий. Каже, їдьмо до Михайла Миколайовича, він хоче побесідувати. Зустрілися на стадіоні у Плисках. Голиця каже: про що ви з Валерієм домовитеся – то все одно, що зі мною. Сів у джип, поїхав. А мова пішла про ось ці 317 га, де ми стоїмо. Мовляв, віддайте нам їх, а ми дамо сто тисяч.

– Сто тисяч чого? – перепитую. Але співрозмовник наче не помітив. Мабуть, і сам не уточнював. Після знайомства з цією людиною розумію: його цікавить зовсім інше.

– Я йому кажу: «А сад куди? Як не вродив сад – тоді що?». Ось навесні я продав гречку по 5 гривень за кіло, виторгував 500 тисяч. А як нема цієї гречки чи пшениці? Або кабанчика, щоб пустити в «поточний оборот»? Той же медок, якщо потрібно, бідонів 10 продав – щось можу придбати. Зараз бензовоз солярки коштує 30 тисяч – це свиней мені треба продати з десяток…
– І чим завершилися ті переговори?

– «Билися» ми півтори години. Він розвернувся і «до побачення» не сказав. Я йому казав, що такого питання не вирішую – йдіть до адміністрації. А вони ж хитрі…

… і з півночі

ВАТ «Великозагорівське» обробляє також деякі поля, розташовані між «московською трасою» і дорогою Борзна-Шаповалівка. З цього боку, за словами Івана Прохорця, «наступаючі» не обтяжували себе висуванням пропозицій.

– Вони там уже, напевно, поділили між собою ті землі колишнього «Забілівського». Ліва сторона від дороги, як їхати на Шаповалівку, – СТОВ «Дружба-Нова». Права – Іванія і Плюща (Іван Іваній – директор двох сільгосптовариств із Борзни, а Іван Плющ... ну, хто ж його не знає! – Авт.). Спочатку у мене 10 га «болота» забрали під виглядом, що це якісь державні заходи з екології.
– Може, й справді так?

– Подейкують, там будуть щось будувати. Це ж ділянка біля самісінької «московської траси». А за два роки потому забирають у мене два поля. Там дев’ять полів – була гарна схема для сівообороту. І «вирізали» прямо всередині – п’яте і сьоме поля.
– Як це сталося?

– Наприкінці 2011 року розорали ці 141 га. Я ту землю нікому не маю права віддавати. Є договори, все зареєстровано… Люди мені кажуть: «Що це ви наорали – проїхати не можна?». У мене мурахи по тілу посипались. Розібралися: Іваній. Зроблено під виглядом, що ті паї – не витребувані. Я такі «заходи» не визнаю. Звертався до прокуратури, суду.

Іван Сергійович «поцупив» три качани кукурудзи зі «спірного» поля:

– Що це за качани? В одному має бути 120 г зерна. А тут навіть не повністю запилене, – дійсно, ряди зернят неповні. Качани летять на заднє сидіння авто. – Потім облущу й зважу.
– А що про цю землю сказали у «штабі»?

– Кажу Дроботу, що техніки своєї направляти туди не буду, щоб не було бійки, а в цьому питанні ми покладемося на суд. А вони все одно розорали й засіяли... Оце і вся правда...