Захист мови у Чернігові: мрії і надії

Куди не ходила в цей день, закону ніхто не обговорював.

Соціальні проблеми, сонячні опіки, чоловіків та коханців – чого тільки не обговорювали, але не мову.

Хто має працювати та як пояснити народу, що він втрачає мову? В умовах, коли населення навчилося писати лише українською, важко пояснити – доведеться вчитися ще раз. От треба вам буде написати офіційного листа російською, ви одразу й згадаєте, що були апатійні до мовних проблем та мітингів. Тоді й стане вам в поміч Гугл-перекладач. Що робити тим, у кого нема під рукою комп’ютера або іншої техніки з інтернетом? Носитимете словник, шановні. Або зійдете за нездар-трієчників =).

Відповідь на питання – догралися, панове ліберали, а мову ви свою про*рали.

Чого хтось має розказувати населенню, що у нього мову забирають? Є руки, ноги і голови, та й доступ до газет, інтеренту, телебачення та радіо є у всіх сьогодні. Навіщо має бути такий собі вчитель-просвітитель? Не Середньовіччя ж надворі.

От і виходить, що мислення наше лишилося ще радянським. Є партія – вона «глаголить». Пройшло вже 20 років. Є й наявні зміни. Партій вже, до добра чи ні, стало набагато більше. Реакція ж населення одна – політикани кричать, а нам аби гроші платили та робота якась знайшлась. Самовиживання стало основним для більшості.

Активним же і небайдужим в такій ситуації подітися нікуди. Партії під будь-яке актуальне питання кричать голосно, що захищатимуть і відстоюватимуть права народу… але тільки під власними прапорами!

Іноді в політичних перемовинах вони про той народ забувають, але це на сьогодні лірика. Де з’являються партійні прапори – ентузіазм зникає.Тільки лишається у провінційних «зірок», які сидять вдома. Під такі події вони можуть вийти та позувати перед камерами. Типу «Дивіться, які красиві й талановиті захисники у нашої калинової мови!».

У Чернігові з подіям спокійно. Міліція у холодочку лише спостерігає. Кричіть собі та мітингуйте скільки душі завгодно. Це ж не Харків, де намети позносили, а мітингуючих розігнали.

Надії…

Немало чернігівців досі згадують Помаранчеву революцію. Звану у народі просто «помаразм». Говорять, що тоді захистили своє право і тепер захистять. Є й «герої», вони ностальгічно згадують ті часи. На яке геройство кожен з них був здатен та як їх міліція «в’язала».

Надіються – от і тепер так буде.

Але, дивлячись в очі «героїв», видно страх перед системою. Добряче тоді вдарило по нервам, та й вік вже не той. Хтось працює, у когось дружина і діти. Треба вже й головою думати, а не «геройствувати».

От і пришли на мітинг політичних партій, щоб «підтримати». Себе показали, на друзів-однодумців подивились. Все зробили, що могли…

А тепер і на роботу пора…

«Навіяли» на молодших «дух революції» - місія виконана. Молодь – дій.

«Герой підвалів» взяв вихідний

Зустріла знайомого на «мітингу». В день прийняття закону він песимістично реагував на будь-які заклики захисту. Вже до вечора, «коли движуха обіцяла бути нормальною», навіть вихідний взяв.

Згадав старі часи… понадіявся, що нині всі так само «тіснитимуть міліцію та вимагатимуть свого»…

«Зламані крила»

Не так сталось як гадалось. Прийшли, постояли, подивилися на партійців. Отримали газети. Підписалися «на захист мови».

Жодних активних дій. Тільки розпачливий крик організаторів. Вони, мовляв, не відступлять. Стоятимуть з наметами стільки, скільки буде треба. Але вже о 15.00 почали потроху збиратись. Прийдуть завтра. «Ударівці» не могли відповісти чи стоятимуть вони ще. Не було ж наказу керівництва, - відповідає мені жіночка з намету.

Коли почула, що «друзі по ОО» (об’єднана опозиція), стоятимуть і завтра, відповіла: «Значить ми теж».

Ображені й в розпачі активісти, що не підтримують партій, розійшлися додому. Розбиті надії, зламаний дух.

Чи потрібні вороги таким людям, якщо самі ж «захисники» так поводяться? Є чудова приказка: «Нам і ворогів не треба, якщо такі друзі».

Мітингувальників не треба було розганяти, вони й самі пішли.

Що далі?

Як будуть захищати мову небайдужі, які сьогодні так розчарувалися, побачимо в майбутньому.

Дух боротьби підірваний. Вони ж «взяли гранати, але не було в кого кидати» - це жарт, але картина схожа.

Невже захисники опустять руки?

Серце болить лише за них, бо надуманий біль партійців не вражає…