Керосинова лампа світить бабі Катерині

Є у Ріпкинському районі віддалене село Нова Рудня, у якому проживає всього-на-всього 9 мешканців.

Та й їхні домівки ледь знайшов серед занедбаних вулиць і садиб: більшість сільчан повмирали незадовго до того, як десь у високих кабінетах нарешті вирішили прокласти сюди чудову асфальтівку.

Нею й потрапив я «на край світу» із відповідною атрибутикою — напівзруйнованими хлівами, поваленими парканами і домівками. Однак, як з’ясувалося, за цим селом був ще й хутір Левичівка.

— Там живе баба Катя, — повідомили мені місцеві жителі. — У неї ні світла немає, ні радіо.

— Сама там?

— Із двома собаками...

Цікавість взяла вгору, і я поїхав лісовою дорогою до хутора. Невдовзі побачив помешкання, прив’язаного біля дерева собаку. Пес не дуже-то й гавкав — ніби був радий приїзду незнайомця! Після того як посигналив, стара жінка без боязні підійшла до ворин, що огороджували частину її подвір’я. Їй було цікаво, яка це придибенція привела на хутір невідомого їй чоловіка. Познайомилися.

Катерина Петрівна Ященко повідомила, що вона 1931 року народження.

— А от якого місяця народилася, синку, вже забулася, — говорила. — Як запишеш, так хай і буде.

— Давно ви тут самі?

— Як померли моя матір та сестра.

— А чоловіка мали?

— Ні... Я з 14 років почала у колгоспі робити. Плугами орали, і я, дурна, робила, наче проклята... Підірвалася, коли мені 20 стукнуло. Стала інвалідом. Ніхто заміж і не взяв.

— А чого ж без світла сидите?

— Та я вже звикла без нього. Є керосинова лампа. Як треба, запалюю. А темніє — то лягаю спати. Голова сільради торік хотіла провести електрику, вмовляла, та я не погодилася.

— Телевізор би купили і дивилися!

— У мене такий тиск, що очі болять...

— А читати вмієте?

— Я ж чотири класи закінчила. То й написати можу.

— Ще тримаєте корову?

— Та де там. Не подужаю! Це як ще з мамою жили, то порали худобу. А як сама стала, то хотіла тримати курочок. Тричі заводила. Вранці виходжу їх годувати, а вони усі подушені. Куниці, мабуть, хазяйнують. Тут же через дорогу ліс.

— А що на городі вирощуєте?

— Та мені багато не треба. У мене на 5 сотках і картопля, і морква, і бурячок, і капуста.

— Без хліба страви їсте?

— Чого ж. Тут по селах чоловік возить продукти. То я прошу, щоб завіз мені 2—3 мішки борошна. А тоді й печу хліб.

До хуторянки навідується раз на місяць листоноша. Та й пенсіонерка, бува, сходить на базар у Нову Рудню, куди приїжджає підприємець із товаром. Там і про всі новини дізнається. Баба Катя не все розуміє, по-своєму трактує. Але головне — через них не переймається! Можливо, тому, що жінка ось так живе серед природи, спокійно, без нервів, без програми Шустера, має вона за плечима вже 81 рік. Не всім і здоровим вдається стільки прожити.