Брати Капранови про книжки і Табачника, про Україну княжу й половецьку

Відомі в Україні й поза її межами літератори і громадські діячі «в одному флаконі» - брати Капранови нарешті дісталися княжого Чернігова.

У річницю Помаранчевої революції вони спілкували з місцевими журналістами і презентували любителям сучасної української літератури свої інтригуючо-провокативні книжки.

Одна з них – «Щоденник моєї секретарки», написана за справжнім щоденником студентки, яка одного разу не могла взяти яблуко у Віталія Капранова, бо «була з ним ще не в тих стосунках».

Це одкровення Віталій випадково прочитав в робочому журналі і зробив для себе відкриття:

«Ми не знаємо українців, бо чомусь думаємо, що вони виховані на телевізійній мас-культурі, тому і вирішили видати цей щоденник. Але не очима студентки, а очима власника фірми».

Капранови розповіли, як вайлуваті і ліниві українці, несподівано і одночасно можуть опинитися на Майдані, куди їх спеціально ніхто не кликав. З ними завжди трапляється хитрий трюк – «ординці» з регіонів швидко претворюються на киян. Київ тому і є вічним містом, оскільки всіх в собі розчиняє, ким би ним не заволодів. Презентований чернігівській публіці «Щоденник моєї секретарки» - це не роман про перевихованого бізнесмена. Бізнсмени не перевиховуються. Усі викладені у романі факти – чистісінька правда за деякими художніми вигадками, які стосуються сцен еротичного характеру.

А от «Приворотне зілля» - книжка трішки бешкетницька й гумористична, місцями захоплююче розповідає, як працівники спецслужб ставили знахарок і ворожок на службу державі.

Та Капранови не тільки пишуть книжки. Вони ще читають поезію, прозу, співають і… роблять переклади. Один з них – презентований чернігівській публіці яскравий літературний переклад книги скандально відомого історика у вигнанні Віктора Суворова під інтригуючою назвою "Кузькіна мать". У книзі достеменно зафіксований історичний момент, коли у Радянському Союзі зрозуміли, що справа Лєніна не перемогла.

Капранови пообіцяли, що наступна книжка Суворова вийде спочатку українською, а вже потім російською.

Тим часом за статистикою книжок російською в Україні друкується вже більше, ніж книжок українських. А з врахуванням завезеної літератури українська книжка майже витіснена з книжкових полиць.

Тижневик «Чернігівщина» поцікавився у Капранових, як так трапилося і як з цим боротися…

– Всього книжок українського виробництва за нашими оцінками на ринку менше 10%. З них українською мовою менше половини. Тобто, українською мовою зараз кожна двадцята книжка. Що тут коментувати? Це злочин, який чинить держава проти власного народу. Тому що будь-яка держава зацікавлена, щоб у неї був народ. А наша держава зацікавлена, щоб її народ належав іншій державі. Що тут поробиш? Треба щось міняти в державі, потрібно підкручувати гайки.

– То яким буде рецепт від Капранових?

– Треба змінювати владу й прослідкувати, щоб ніхто не уникнув відповідальності. Оскільки вони діють не за законом і Україну грабують не за законом. І закони вони пишуть самі. А далі треба навести новий лад в Україні. З урахуванням того, що міністр Табачник зараз керує галуззю освіти і не може з’явитися у половині закладів, якими він керує. Він не може приїхати до Львівського університету, він забоявся приїхати до Київського інституту фізкультури, коли там була книжкова виставка. А люди його чесно чекали з відром помиїв. Тобто, не може існувати чиновник, якому не довіряє кваліфікована громада. Навіть якщо його призначили, він повинен бути знятий. Традицію впливу громадян на призначення чиновників потрібно відродити, точніше створити. За великим рахунком, потрібно будувати державу, в якій вирішує все не розмір ВВП чи бабла. Це ми вже проїхали. Треба будувати інші стосунки, в яких держава не є ворогом людини, а є його інструментом.

– То може для цього варто людям щось у собі всередині підлатати? Днями відомий журналіст Вахтанг Кіпіані висловив думку щодо можливого «полегшення», пов’язаного з походом згаданого Табачника в Раду. Адже тепер він нарешті може звільнити крісло міністра. Чого ми таких полегшень повинні чекати? Чому табачники інтенсивно не вивчають біографію міністра внутрішніх справ Польщі Перацького, який ризикнув «пацифікувати» Західну Україну? Чому ВОНИ не бояться?

– Записку з таким запитанням йому як історику передавали на кількох зустрічах. Але до кого насправді це питання? Наша задача – створити спосіб мирного винесення тіла такого чиновника як Табачник зі свого кабінету. І повинен бути відповідний закон, аби це робилося не ціпами і не автоматами Калашнікова, а в мирний спосіб. Імпічмент владі в межах закону має бути мирним, а не шляхом повстання. Бо все одно зметуть.

– Але ж питання, що станеться до того, як зметуть? У Верховній Раді на додачу до мовного закону була спроба узаконити російську мову вже в дитячих садках…

– Безумовно. Але давайте це порівняємо з 20-тим століттям. Йдеться про що? Йдеться про те, що зняття Табачника було б клапаном, через який спустився дуже великий пар. Ця пара може розірвати котел. Тому може і краще, що нам дали Табачника. Принаймні нас лупцюють за те, що ми хохли і ми таким чином стаємо українцями. Колись нас набереться критична маса. Сьогодні ми і Януковича пробачимо за те, що Табачника зняв. А поки вони викликають народний гнів, з цієї точки зору можна тільки поаплодувати. «Хохла треба вбити, аби він став українцем» - це стара істина.

Але мирно вони владу вони не віддадуть. Сценарій з кров’ю - це російські десантники з написом «Миротворці», які сиплються нам на голови з виокремленням напівбандитського анклаву посередині України а-ля «Придністров’я» чи а-ля «Абхазія». Тому ми страшенно хочемо війни всередині Верховної Ради. Ми страшенно сподіваємося війни з діючою владою, аби вона не вийшла на вулиці. 20 притомних людей спалити Раду можуть. А далі що? Який сенс? Воювати можна в Раді, аби люди не пішли стінка на стінку. Бо вони завжди можуть виставити найманих злочинців і далі воно буде не контрольованим. Ми дуже покладаємося на «Свободу», що вони таку війну в Раді розпочнуть і усі ми від неї виграємо. Бо якщо сутичка в Раді розпочнеться між Фаріон і Тадеєвим, не факт, що виграє Тадеєв.

– Ви сказали про можливість утворення на території України напівбандитських анклавів. Нещодавно Данило Яневський презентував книжку про Богдана Хмельницького, в якій він назвав його діяльність створенням анклаву на кшталт Придністров’я у 17-му столітті. Створювати анклави – то наша традиція така?

– Питання Хмельниччини дуже складне. Багато істориків трактують її як громадянську війну між українцями. Тому що за Вишневецького теж більшість українців воювала.

На нашу думку, Україна ділиться не по Дніпру, а на княжу і козацьку частини. Княжа частина – це в тому числі і Чернігів. А половецька територія – це південний схід. Тому то була війна козацького пост-половецького звичаю проти князівського звичаю.

– Низове проти реєстрового?

– Якось так. Козацтво-народ проти козацтва-війська. То був один з багатьох половецько-руських конфліктів. Зараз – те саме. Половецька частина голосує за Януковича, княжа – за Тимошенко. Україна на двох ногах стоїть – половецька козацька традиція і осіла традиція.

– Навіть кордони слов’янського і неслов’янського населення на мапах Київської Русі майже точнісінько відповідають нинішнім кордонам електоральних вподобань.

– Так, абсолютно точно. Тому ми і боїмося утворення таких анклавів. З іншого боку, ми проїхали 2004-й рік і переконалися, що це неможливо. Сьогодні відокремити шмат від України можне лише насильницьким шляхом і іноземними військами. Оцього якраз не можна допускати.