Розвідник з Москви перебрався на чернігівський хутір

Є у Менському районі хутір Веселий Поділ.

Там живе з дружиною 91-річний справжній генерал-майор Михайло Артамонов, який свого часу займав відповідальні посади у Головному розвідувальному управлінні (ГРУ) Генштабу Міноборони СРСР.

Як він тут опинився? Сам генерал родом з російського села Ромашково, що на Смоленщині. Але його життя тісно пов’язане з Україною. Закінчив у 1940 році Одеське піхотне училище, де його залишили командиром навчального курсантського взводу. Війну 22 червня зустрів на кордоні лейтенантом, перевіряв пости. Дав команду закидати гранатами ворогів, які переправлялися на понтонах на наш берег.

Брав участь в оборонних боях в Одеській, Миколаївській, Кіровоградській, Полтавській і Запорізькій областях. Уже капітаном-розвідником визволяв від гітлерівців Чернігівщину. Під Новгород-Сіверським отримав тяжку контузію. Війну закінчив у Кенігсберзі майором.

50 років тому він познайомився з учителькою російської мови з Менщини. Валентина Петрівна виходила заміж ще не за генерала, а за перспективного, відповідального офіцера. Він був начальником розвідки 11-ї Гвардійської повітрянодесантної дивізії в Рязані. Має на рахунку 126 стрибків з парашутом! У Військовій академії імені Фрунзе, Академії Генштабу офіцер добре вивчив китайську мову, навіть написав нею дипломну роботу! Його готували для роботи в Китаї. Та згодом ситуація змінилася. Начальника розвідки Московського округу направили на роботу в радянську місію зв’язку в Баден-Бадені (ФРН). Генерал вийшов на пенсію у Москві. Має там чудову багатокімнатну квартиру. Та йому з дружиною сподобалося жити на хуторі, де стоїть батьківська хата Валентини Петрівни.

— У мене понад 60 друзів-генералів, — каже Михайло Якович. — Та, на жаль, з них живі лише троє... У місті комфорт не додає років.

Генерал секрет свого довголіття пояснює життям на чистому повітрі. Просить мене помацати біцепси. Я здивувався: вони — як у вправного культуриста!

— Я щодня віджимаюся 56 разів, — каже ветеран війни. — Десять років купався у будь-яку погоду в ставку. Оце тільки операцію на очах зробили, то лікарі заборонили моржувати. А так я вранці вискакував у сніг по коліна, обкидався ним. Доки шкіра не почервоніє...

— А від віджимань тиск не підвищується?

— Навпаки. У мене він 120 на 80.

На генеральську пенсію родина може собі дозволити багато чого. Але Артамонови вважають, що для життя треба дещиця і... більше рухатися. А тому опалюють помешкання дровами, усі «комунальні» зручності — надворі. Генерал любить сам рубати дрова. Його батьки були простими селянами. І він пишається тим, що не білоручка і знає, як що зробити. Ще кілька років тому тримали трьох-чотирьох кіз, 50—60 кролів, а також курей, качок. З усього цього господарства нині залишилося лише п’ять курей та песик Тузик. Але мають свою картоплю, огірки, помідори, квасолю. Родина залюбки вирощує власну городину. Це заняття справді додає подружжю енергії та здоров’я.

Із спогадів фронтовика

— Як командир розвідвзводу у ніч з 21 на 22 червня я пішов перевіряти спостережні пости. Назустріч — прикордонний наряд. «Тихо?» — «Тихо...» Це була десь 3—4-та година ранку. І тут бачимо — з того боку пливуть понтони, румунські солдати. Ми їх підпускаємо до берега... А мали при собі чимало ручних гранат. Закидали ними нападників, щойно вони доторкнулися нашого берега. Зойки, прокляття, з того берега відкриває вогонь крупнокаліберний кулемет...

— Усіляке бувало. Під час відступу знайшли полкову гармату, покинуту обслугою. І бачимо — німецький бронетранспортер на підході. Напряму через ствол наводимо — інакше просто не знаємо, як — і вцілили! З розбитої машини вискакує німець і хоче втекти. Я наздоганяю... Це були розвідники танкової дивізії СС «Мертва голова» з танкової групи Клейста...

— Моя розвідгрупа захопила німецького капітана, командира артбатареї. Був поранений. Питає мене: «Ви хто за званням?» — «Капітан». Тоді почав розмовляти на рівних. Кажу йому: «Ви щасливий, для вас війна закінчилася. А мені ще воювати та воювати». Він погодився. Але був дуже засмучений, що його так вправно взяли в полон, не встиг навіть крикнути «Ахтунг!» — тобто попередити своїх. А тоді додав, що Гітлер війну таки програє. Бо тут неміряні території, а військової справи ви у нас навчилися. Я ці слова добре затямив. Потім я вже у мирний час як розвідник у ФРН зустрівся з поважним чиновником. П’ємо каву, а він і каже: «Ви ким закінчили війну?» — «Майором». — «І я теж». — «То й що?» — кажу. «Та як — що? Ми ж тоді завоювали всю Європу, уклали з вами гарний договір, поділили все, що слід... І нащо була вся ця війна?»

Ця розмова відбулася у 1973 році.