Якби не була красунею…
Валентина — сільська красуня: хоч у модельне агентство беріть!
Тоненька струнка довгокоса чорнявка.
Та в житті їй не поталанило...
Хлопець її, Іван, пішов в армію, а вона у 18 років завагітніла.
Якби не була красунею, хто б її в чому запідозрив...
Та ревнивий солдат, якому з села написали, що Валентина ходить із животом, не повірив, що то його дитина. Загуляла! Зрадила! І вся розмова...
Повернувшись додому, навіть не пішов провідати свою кохану з дитям. Походив, походив до клубу, та й на зло зопалу одружився на дівчині, яку ледь знав. Щоб дошкулити Валентині: мовляв, не одна ти в селі така красуня. Що з того вийшло? За рік запив, загуляв. І пішло життя шкереберть. Що хто кому довів? Доказ тим часом підростає, саме вуличкою тупотить, тримаючись за мамину ручку. Місцеві люди кажуть: глянеш на нього, — викапаний Іван. Та потяг, як мовиться, вже пішов! Відводить очі Іван убік, коли зустрічається з Валентиною: ось так по-дурному позбувся її кохання.
Минуло кілька років. Валентина синочка ростила, а як подорослішав — влаштувалася на роботу контролером до РЕМу. Платять мало, та що поробиш — де в селі заробиш більше? Жила вона з матір’ю, бо батько рано помер.
— У нашому селі вільних кавалерів нема, — розповідає мені цю історію пенсіонерка Поліна Іванівна. — А якщо є, то тільки з горілкою любляться. Нічого більше їм не треба. А Валюша ж — красуня. Ну що вона знала? На танці в школі походила. Та дитину від Івана привела. І от запримітив її Микола. Жонатий чоловік. У нього — двійко діток. Почали зустрічатися. Одне слово, перейшов він до неї. Розбила вона ту сім’ю. Хату стару купили, щоб окремо од матері бути. І від Миколи вона дівчинку народила. Та ще й діти його перейшли до них жити.
— То тепер чотирьох діток виховують?
— Ото ж то й лихо, що ні.
— А що сталося?
— Микола почав ставити їй ультиматуми, — каже жінка. — Мовляв, це не моє дитя. Я не хочу його бачити. Ти моїх дітей не глядиш...
— А вона що?
— Бігає до матері, провідує сина. Бо це теж її кровиночка. А Микола її б’є за те — того не приховаєш у селі. Жаль жінку. Думала пожити по-людськи. Та на чужому горі своє щастя не збудуєш...
Тоненька струнка довгокоса чорнявка.
Та в житті їй не поталанило...
Хлопець її, Іван, пішов в армію, а вона у 18 років завагітніла.
Якби не була красунею, хто б її в чому запідозрив...
Та ревнивий солдат, якому з села написали, що Валентина ходить із животом, не повірив, що то його дитина. Загуляла! Зрадила! І вся розмова...
Повернувшись додому, навіть не пішов провідати свою кохану з дитям. Походив, походив до клубу, та й на зло зопалу одружився на дівчині, яку ледь знав. Щоб дошкулити Валентині: мовляв, не одна ти в селі така красуня. Що з того вийшло? За рік запив, загуляв. І пішло життя шкереберть. Що хто кому довів? Доказ тим часом підростає, саме вуличкою тупотить, тримаючись за мамину ручку. Місцеві люди кажуть: глянеш на нього, — викапаний Іван. Та потяг, як мовиться, вже пішов! Відводить очі Іван убік, коли зустрічається з Валентиною: ось так по-дурному позбувся її кохання.
Минуло кілька років. Валентина синочка ростила, а як подорослішав — влаштувалася на роботу контролером до РЕМу. Платять мало, та що поробиш — де в селі заробиш більше? Жила вона з матір’ю, бо батько рано помер.
— У нашому селі вільних кавалерів нема, — розповідає мені цю історію пенсіонерка Поліна Іванівна. — А якщо є, то тільки з горілкою любляться. Нічого більше їм не треба. А Валюша ж — красуня. Ну що вона знала? На танці в школі походила. Та дитину від Івана привела. І от запримітив її Микола. Жонатий чоловік. У нього — двійко діток. Почали зустрічатися. Одне слово, перейшов він до неї. Розбила вона ту сім’ю. Хату стару купили, щоб окремо од матері бути. І від Миколи вона дівчинку народила. Та ще й діти його перейшли до них жити.
— То тепер чотирьох діток виховують?
— Ото ж то й лихо, що ні.
— А що сталося?
— Микола почав ставити їй ультиматуми, — каже жінка. — Мовляв, це не моє дитя. Я не хочу його бачити. Ти моїх дітей не глядиш...
— А вона що?
— Бігає до матері, провідує сина. Бо це теж її кровиночка. А Микола її б’є за те — того не приховаєш у селі. Жаль жінку. Думала пожити по-людськи. Та на чужому горі своє щастя не збудуєш...