Андрій Карнабіда та його містобудівна мрія, що відлетіла у небуття

14 жовтня виповнюється 90 років з дня народження помітної постаті у повоєнній історії Чернігова, полум’яного патріота міста, видатного українського архітектора, реставратора, мистецтвознавця, краєзнавця і дослідника чернігівської старовини Андрія Карнабіди.

Андрій Антонович Карнабіда (Карнабід, Карнабєд) народився у селі Рогізки Сновського району, у трирічному віці разом з батьками переїхав до Чернігова, міста у якому підлітком пережив ворожу окупацію.

З містом назавжди пов’язав свою долю. 1954 року з відзнакою закінчив Київський інженерно-будівельний інститут, а 1963 – аспірантуру при Київському науково-дослідному і проектному інституті містобудування.

Карнабіда завжди був диваком, принаймні так здавалося багатьом з його оточення. В чернігівському архітектурно-історичному заповіднику, де Андрій Антонович працював головним зберігачем фондів, його постійно піддавали критиці за захаращення службових приміщень всіляким мотлохом на кшталт фрагментів фігурного різьблення з оздоблення старовинних будинків, що підлягали знесенню.

Однак, незважаючи на регулярні наскоки колег, Карнабіда все ж продовжував збирати на його думку цінні експонати.

Та по-справжньому гострі конфлікти виникали у нього із місцевою владою стосовно відбудови та забудови міста. Здавалося б страшенні руйнування, які зазнав Чернігів під час війни, розчистили площу для його відродження, дали простір для розгулу фантазії містобудівника. Як кажуть, немає біди, щоб не вийшли гаразди. Саме тоді виникла у Карнабіди ідея створення у місті пішохідної зони. Ідея, що так і не була і тепер вже ніколи не буде втілена.

Дошкуляючи тодішнім офіційним містобудівникам, здебільшого зайдам, та партапаратникам Андрій Антонович завжди «плутався у них під ногами», набридав своїми «ідеями фікс», чи йшлося то про відновлення будинку художника і скульптора Івана Рашевського, чи про збереження чернігівської Швейцарії (Швейцарівки), чи про відновлення історичних назв вулиць, чи про зафарбування чудового природного каменю оздоблення міськвиконкому, чи про загородження перспектив з точок видового розкриття… Не було у місті такої локації, з приводу якої він не мав свою особисту особливу думку, про історію якої не міг цікаво розповісти.

Попри численні поразки у «нерівному двобої», він завжди залишався дуже незручною людиною для керівництва міста і області, адже відмахнутися від думки кандидата архітектури, члена Національної спілки архітекторів, члена-кореспондента Академії архітектури України, лауреата премії імені Іполита Моргілевського, депутата міськради, автора понад 500 статей, нарисів та книг як від осінньої мухи було не просто.
Як архітектор Карнабіда був автором майже двадцяти проектів будівництва та реконструкції окремих комплексів міста, крім того проявив себе як скульптор і художник.

– Є містобудування, а є забудова землі, треба це чітко розрізняти, – говорив Андрій Антонович. – Те, що робиться в Чернігові, якраз і є забудовою землі.

Були у Андрія Антоновича й переконливі перемоги. У 80-і роки плекався план багатоповерхової забудови лісковицького лугу. То були часи войовничого атеїзму і декого з місцевих партійних діячів дуже дратувала велична панорама, що відкривалася зору з київської траси на під’їзді до міста: поставимо будинки і прикриємо хрестики – казали чиновники, маючи на увазі бані старовинних церков. І закипіла робота: у заплаву прийшла техніка і скоро перетворила мальовничий луг, де раніше паслися десятки хазяйських корів, на по-справжньому місячний ландшафт.
(Зауважу в дужках для молоді: церковні хрести настільки патологічно нервували тодішню владу, що при видавництві мистецтвознавчої або туристичної літератури вони зрізалися на фотографіях кадруванням, якщо насправді на спорудах вони вціліли. З менш значущих (на думку чиновників) пам’яток архітектури хрести були просто скинуті. Як, наприклад, з П’ятницької церкви.)

Проти плану забудови Лісковиці рішуче виступив Карнабіда. Його аргументація: 1) ґрунти у заплаві річки слабкі, через деякий час будинки «попливуть», 2) Чернігів (разом з українськими Києвом та Львовом) включено Комітетом у справах архітектури при Раді Міністрів СРСР до списку історичних міст союзного значення, його забудова повинна вестися обережно, аби не руйнувати міське середовище, що склалося. Отже він стояв на засадах діаметрально протилежних чиновницьким. Якщо вже будувати на лузі, вважав Карнабіда, то щось малоповерхове, це було б прекрасне місце для туристичного села.

Власне кажучи, сказати «рішуче виступив» буде дещо занадто сильно: про вільне обговорення проблем містобудування в ті часи й мови не могло бути. Єдиною зброєю нашого лицаря архітектури були листи до різних інстанцій, публікації в центральні пресі. Згуртувавши навколо себе однодумців, він писав, ходив, прохав, вимагав, переконував... Справа дійшла аж до Держбуду СРСР і врешті решт переміг – будівництво припинили, місто рушило у бік Масанів, а на місці гаданої забудови лишилося мальовниче штучне озеро, нині улюблене місце відпочинку місцевих жителів, відоме як земснаряд.

Помер останній Донкіхот старого Чернігова (за виразом багаторічної колеги Андрія Антоновича по архітектурно-історичному заповіднику «Чернігів стародавній» Ольги Травкіної) 29 березня 2005 року. Помер, як і належить бійцю, захищаючи чернігівську культурну спадщину на сесії міськради.

У народі кажуть: не стоїть село без праведника. Осиротів Чернігів. Широко розкрилися ворота для всілякого містобудівного кітчу. Хоча й до цього вони – ці ворота – не були щільно закриті, пропускаючи появу позбавлених смаку псевдопам’ятників. Зараз вони відкриті навстіж, відкриті навіть для відвертого, цинічного сюру. Подумати тільки: сьогодні цілком серйозно обговорюється можливість спорудження на місці пам’ятника «вождю світового пролетаріату» величезного тризуба…

Втім, тема вуличної скульптури, зокрема пам’ятників, а ще точніше, палкої ненависті чернігівців до цього жанру міської культури, виходить за рамки людини, що описується, і потребує окремого розгляду.

Для чого я все це пишу? Тільки для того, щоб віддати данину надзвичайно скромній, навіть соромливій в повсякденному житті, дещо дивакуватій і в той же час надзвичайно відважній людині. Пишу з надією, що за півріччя, що залишилося до ювілею з дня народження Андрія Карнабіди чернігівці нарешті віддадуть шану цій непересічній людині, хоча б назвавши його іменем одну з вулиць міста.
Було б страшенною несправедливістю не відзначити ювілей невтомного містобудівника. Тим більше, що у Чернігові є вулиці, що названі на честь людей, чиї заслуги перед містом нікчемні.

І на сам кінець. У якості розваги пропоную читачам фото повоєнного Чернігова запозичені з приватної колекції. Ще є люди, які пам’ятають місто таким.