Веб студия Паутинка Черниговский информационно развлекательный портал

РАЗДЕЛЫ



играть онлайн бесплатно


Украинская Сеть обмена трафиком

АВТОРИЗАЦИЯ

Имя пользователя:

Пароль:



Баннер

КАЛЕНДАРЬ НОВОСТЕЙ

«    Декабрь 2016    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 

Популярные теги

Требуется для просмотраFlash Player 9 или выше.

  Категория: Основные новости Чернигова   Автор: vadimklose   
Син свого батькаДобре, коли батьки для своїх дітей — не просто найближчі люди, а й приклад духовної сили, порядності та честі. Саме таким згадує свого батька Сергій Аверченко — кандидат у народні депутати від партії «УДАР Віталія Кличка» (№29 у списку партії), відомий у Чернігові підприємець, депутат міської ради.

- 28 жовтня, в день виборів, виповнюється рівно півроку від дня смерті мого батька — Аверченка Миколи Леоновича.

Він відійшов у вічність на вісімдесят сьомому році життя. Учасник визволення Варшави, Берліна та Праги, інвалід Великої Вітчизняної, ветлікар від Бога, завзятий рибалка, життєлюб… Пішов воювати в 17 років і потім, повернувшись з війни, прожив достойне життя: навчався, працював, виховував дітей та допомагав людям», — про непросту і незвичайну долю цієї великої Людини наша розмова з його молодшим сином Сергієм.

Партизанське село

— Мої батьки — Микола Леонович та Олександра Олексіївна Аверченки — родом із села Клюси Щорського району. Вони були зовсім юними, коли в їх життя увірвалася війна. У 1942 році село було вщент спалене фашистами. Майже всіх наших родичів живцем спалили в хатах, когось розстріляли в Чернігові. Було це так. Під час окупації колона автомобілів з німецькими солдатами виїжджала із села. Їх обстріляли партизани. У бою загинув німецький офіцер, декілька солдатів, загинув також і ватажок партизанського загону. Після цього наше село було оголошено партизанським. 13 серпня 1942 року приїхав каральний загін, оточив з усіх боків село, підпалили хати, почали всіх мешканців кидати в палаючі будинки. Того серпневого ранку частина селян на той час вже була на полі. Моя мама з бабусею також були в полі, жали жито. Побачили, що загорілися крайні хати, почули постріли. По полю біжить німецький солдат із гвинтівкою і кричить: «Матка, пух-пух!» — і жестами дає знати, щоб усі тікали від села. Разом з людьми вони побігли в сусіднє село — на російську територію (село знаходиться на кордоні з Росією). А вдома залишилася бабуся матері і менший брат, Михайлик, п’ятирічний хлопчик. Їм врятуватися від смерті не судилося.

— Що було далі з Вашою матір’ю?

— У сусідньому селі Липівка мою маму і бабусю піймали поліцаї, які в складі карального загону обшукували довколишні села. Їх посадили на підводу. Бабуся попросилась «до вітру», відійшла, а коли побачила, що за нею ніхто не стежить, заскочила у сусіднє подвір’я, залізла на горище. А мама моя сиділа на возі і плакала. Прибігли поліцаї, питають: «Де матка?» Коли зрозуміли, що втекла, почали бити мою матір шомполами. А трохи згодом до возу підійшли двоє німецьких офіцерів. Один подивився на неї і каже російською: «Сколько тебе, девочка, лет? У меня такая дочка в Фатерлянде». Погладив її по голові і сказав, щоб бігла додому. А куди бігти? Домівки вже нема. Але світ не без добрих людей. Мама таким чином залишилась живою. Жодної людини з цієї колони мама більше ніколи не бачила. Карателі знищили 182 односельці. Батько теж переховувався в сусідніх селах, а коли повернувся в рідне село, жив у погребі — бо це єдине, що вціліло.

— Коли Вашого батька призвали до армії?

— Після того, як радянські війська визволили Чернігівщину. Село було спалене, всі документи згоріли. У військкоматі його спитали: «Скільки тобі років?» «Сімнадцять», — відповів він. Йому не повірили, бо був високий на зріст, а головне — перебував на окупованій території. Вирок короткий — штрафбат. Про це батько нічого не розповідав, тільки одного разу сказав, що людині, яка була у штрафбаті, пекло не страшне. Після контузії та поранення його перевели у стройову частину, оскільки змив свою «провину» кров’ю.

Загартований кров’ю

— Що ще згадував про участь у війні Микола Леонович?

— Батько служив з 1943-го по 1950 роки. Він не часто згадував про війну. Але казав, що, коли служили в розвідці, головний принцип був — ніколи не залишати своїх товаришів. Якось батько розповів, як вони пішли в розвідку вчотирьох. Це було під час узяття міста-фортеці Бреслау (нині Вроцлав). Двоє з них зайшли до будинку, звідки вели спостереження. А в цей час із фаустпатрона німець вистрілив у стінку між вікнами, стіна завалилась, і товаришів-розвідників задавило. Ворожий вогонь був дуже щільний, тож батько з товаришем чекали до ночі, щоб під покровом темряви забрати загиблих побратимів і повернутися з ними до своїх. «У нас був такий закон: ми йшли у розвідку вчотирьох, учотирьох мали і повернутися, живі чи мертві», — казав він. Своїх не кидати і не зраджувати — такого принципу він дотримувався все своє життя. І такому вчив мене. Після війни батько повернувся в рідне село.

Одна доля на двох

— Що було після війни?

— Батько із відзнакою закінчив Козелецький зооветеринарний технікум і потім працював ветеринаром у колгоспі. У 1951 році вони з мамою побралися, у 1952-му народилася старша сестра, у 1954-му — брат. А 1956 року мати захворіла на відкриту форму туберкульозу. У лівій легені була дірка 7 на 9 міліметрів. Це був фактично вирок: у наш час ця хвороба важко лікується, а тоді було ще складніше. Мати розповідала: коли потрапила в тубдиспансер у Городні, їй всі співчували, казали, що ж буде тепер з її дітьми, адже чоловік має шукати іншу дружину, бо з цієї лікарні майже ніхто не виходив живим. Більшість із тих, хто потрапляв до тубдиспансеру, відчували себе тягарем для своїх близьких, їх чоловіки чи жінки не часто навідували. А мій батько не покинув дружину наодинці з хворобою. Він почав за неї боротися. Десь у Чернігові знайшов єврея, в якого на рибу вимінював антибіотики — стрептоміцин. У повоєнні часи знайти такі ліки було дуже складно. Батько всю ніч ловив рибу, перекладав кропивою і попутним транспортом їхав 90 км до Чернігова, діставав ліки й повертався в Городню. І сталося диво: через деякий час матусю виписали з лікарні. Попередили, щоб вона поменше спілкувалася з рідними і близькими, щоб не заразити.

— Напевне, це піклування і додало їй сил боротися з хворобою…

— Спочатку діти жили в бабусі, але зрештою повернулися в батьківський дім. Коли вся сім’я вперше зібралася за сімейним сніданком, мати налила суп кожному в окрему тарілку. А в селі в той час, ви ж знаєте, всі їли з однієї миски. Батько глянув на стіл і питає: «А що це ти всім окремо налила?» Мати відповіла, що боїться заразити. Тоді він сказав: «Ні, діти хай їдять окремо, а ми будемо з однієї миски. Одна доля — одна миска» — і злив суп в одну миску. Коли мама це розповідала, вона плакала. Адже цей вчинок чоловіка вселив у неї сили і віру в справжнього друга і в життя. Вони прожили разом майже 62 роки, народили, виховали і вивчили вже після одужання ще двох дітей — мою сестру і мене.

Приклад на все життя

— Все життя мого батька — приклад відданості своїй сім’ї, своїй справі, ідеалам і принципам. Він ніколи не йшов проти совісті, — закінчує свою розповідь Сергій Аверченко. — Мій батько все життя пропрацював у селі ветеринаром. І вдень, і вночі, у хорошу погоду чи негоду він готовий був прийти на допомогу людям —лікувати свійських тварин. Коли він вийшов на пенсію і я перевозив батьків до себе в Чернігів, люди казали: «Куди ж ти забираєш таку дорогу людину? Ми ж пропадемо зі своїм господарством!»

Минуло півроку відтоді, як обірвалося життя Миколи Леоновича. Дружина Олександра, діти, онуки і правнуки згадують його з подякою за той приклад, яким він був для них у житті.

Сергій Аверченко:

— Батьківські настанови не оминули мене в часи прийняття важливих рішень. Коли я вирішував приєднатися до команди Віталія Кличка, в лідері команди і в його оточенні я побачив людей з такими ж принципами, ідеалами, які колись з дитинства формувалися в мені. Це команда, яка не зрадить українському народові, його ідеалам. У мене теж четверо дітей, і я хочу, щоб вони жили у правовій державі, де були б створені рівні умови для всіх і кожного.

Довідка

Аверченко Сергій Миколайович народився 30 січня 1965 року в селі Клюси Щорського району. Навчався в Клюсівській восьмирічці, Городнянській та Чернігівській школах-інтернатах.

У 1980 році вступив, а 1982 року успішно закінчив Київське суворовське військове училище. З 1982-го по 1986 рік навчався в Курганському вищому військово-політичному авіаційному училищі. З 1986-го по 1991 роки проходив військову службу на офіцерських посадах у лавах Збройних Сил СРСР, а з 1991-го по 1993 роки — у Збройних Силах України. Підполковник запасу. У 2009 році закінчив Чернігівський державний технологічний університет — магістр державного управління. З 1994-го по 2007 роки — директор ТОВ «НЕП ЛТД» та ТОВ «Фабрика «Аврора». Нині — голова правління обласного об’єднання організацій роботодавців Чернігівщини, член правління Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Від дня створення партії «УДАР Віталія Кличка» є її членом, голова обласної організації. Одружений, виховує двох синів і двох доньок.

Источник:  http://svoboda.fm/

   24-10-2012, 12:20   Просмотров: 1164    Комментариев:  0

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.
Каталог ссылок
Каталог ссылок
Предупреждение! Информация, расположенная на данном сервере, предназначена исключительно для частного использования в образовательных целях и не может быть загружена/перенесена на другой компьютер. Ни владелец сайта, ни хостинг-провайдер, ни любые другие физические или юридические лица не могут нести никакой отвественности за любое использование материалов данного сайта. Входя на сайт, Вы, как пользователь, тем самым подтверждаете полное и безоговорочное согласие со всеми условиями использования. Авторы проекта относятся особо негативно к нелегальному использованию информации, полученной на сайте.