Від долі не втечеш…

Від долі не втечеш…Таке в житті трапляється досить часто: дівчина - розумниця, красуня, доброї вдачі, прекрасна кулінарка і господиня, а без пари.

Хлопці її ніби й не бачать. А якщо і бачать, то заміж не беруть.

«Вінець безшлюбності», «печатка самотності» чи ще якась інша псування - як тільки не називають це дійсно нерадісне явище.

Наталія Дятел із села Смяч Щорського району - саме з таких. Судячи з її «молодих» фотограцій, була красунею - з косою нижче пояса. З дитинства всякої роботи навчена. У 15 вже працювала на свинофермі. А в'язати рушниками старостів так і не довелося.

- Може, й правда - порча? - Кажу їй. - Із заздрощів чи на зло. Таке ж буває.

- Та ні, - хитає головою. - Порчу можна відпрацювати. Або сама з часом пройде. А коли на роду написано, до самої смерті нікуди не дінешся. Від долі не втечеш.

- Вам «написано»?

- Так колись ворожка в Щорсі сказала. Відразу навіть вимовити цього не змогла - видно, шкода їй мене було. Тричі кидала карти на судженого. То на них гляне, то на мене. А потім зітхнула: «Не ображайся, але немає поруч з тобою чоловіка».

- Ви й повірили?

- Спочатку ні. Але вийшло, як вона сказала.

Проте любов у житті жінки все ж була. Зізнається, що тільки недавно порвала його листи. Зберігала їх майже 70 років.

Всі вони - з фронту. І в кожному - надія: раз пише, значить живий!

- Я і плакала над ними, і молилася: нехай там що з ним трапиться, тільки б прийшов.

Вони були односельцями і однолітками. Працювали в колгоспі. Любили, а тут - війна. Хто любив, знає, якою важкою буває розлука. Особливо така.

Наталія витримала її, витерпіла, пережила. Дочекалася. Улюблений повернувся. Поранений, і від того ще рідніша. Але чоловіком і дружиною вони не стали.

- Я була йому вірною, а він і до мене ходив, і до іншої. Вона була років на десять старше. Все йому дозволяла. Ось і завагітніла. Доходився. Я дізналася про все останньою.

Коли подруга сказала, що зібрався на ній одружуватися, у мене все поплило перед очима. Але навіть не здригнулася. Знизала плечима: нехай одружується.

Увечері він стукає: «Прийшов з тобою попрощатися». Слава богу, у мене вистачило сил не розплакатися. «Іди!» - Це все, що змогла йому сказати. І зачинила двері.

- Ви жили в одному селі. Волею-неволею зустрічалися.

- А куди дінешся? Зустрічалися, віталися. Я йому була навіть вдячна, що нічого, крім обіймів і поцілунків, між нами не було. Так я змогла його швидше забути.

Вони жили погано. Народили трьох дітей, а між собою не ладнали. Люди говорили, що він знущався над дружиною. А вона лаялася, звинувачувала мене в тому, що у них все як у кота з собакою.

Пізніше у Наталії були інші побачення, але й вони не закінчилися весіллям.

- Я навіть не переживала. Думала: інші одні живуть, і я проживу. Тим більше що тоді ще батьки були здорові. Всю роботу вдома робили. Я знала тільки ферму. Затемна йшла туди і в сутінках поверталася: корів ж тоді руками доїли.

Після війни, вже й не згадаю, коли точно, моя сестра Євдокія (старше на 10 років) розлучилася з чоловіком і переїхала з Гомеля додому. З синочком. Васильком. Він ще маленький був.

Побула трохи, а потім найнялася працювати до господаря - в Тупичів Городнянського району. За 20 рублів на місяць. Жила там, а Василько - з нами. Я полюбила його так, як, напевно, любила б свого рідного. Нічого для нього не шкодувала. Якось захотів ляльку (на нашій вулиці, як на гріх, з його ровесників - одні дівчатка, з ними і грав). Купила найкращу. А потім у Щорсі на базарі побачила великого іграшкового коня. Він коштував дуже дорого, але я не встояла. Зате як радий був Вася! Ляльку кинув, мене цілує.

Він кликав мене мамою. Сестра не ображалася.

Коли батьків не стало, ми вдвох ростили нашого сина. Потім він одружився. Переселився в Щорс. Там народився наш з сестрою загальний онук. Анатолій. Наше щастя.

Це тепер час тягнеться. А тоді - летіло. Не встигли озирнутись, Толя виріс.

А Василь помер у 1994-му. Від раку. Йому було тільки 50.

Євдокія пережила сина на 7 років. І тільки року не дожила до 90.

- Печаль вкоротила сестрі століття, - зітхає Наталія Йосипівна. Їй самій 90 виповнилося в нинішньому серпні.

- Відгуляли ювілей і зовсім зледащіли, - говорить. - З господарства тільки город і десять качок. Заради них доводиться через день топити піч. Два чавуну картоплі з'їдають.

- Хтось допомагає по господарству?

- Що тут допомагати? Сама справляюся. Життя добре загартувало - роботи не боюся. Було 60, як пішла ланковою, і цілих сім років трималася. Корову тільки недавно збула. Будеш сидіти склавши руки, хвороби обсядуть.

Вболівати бабуся не любить. Не визнає ні таблеток, ні уколів.

- Невже нічого не болить?

- Болить - переболить, - махнула рукою.

- І все ж, - зізнається, - один раз була в лікарні. Це коли у мене на руці з'явився жировик. Лікарі сказали: якщо його не вирізати, може бути рак. Довелося погодитися.

- Батьки теж на здоров'я не скаржилися?

- Батько нездужав все життя. Через те що в молодості любив мірятися силою. Але, видно, хтось його таки поборов. Може, відбили щось всередині. Але не міг без роботи. Будинок, де я живу, він побудував. Наш старий спалили німці.

У будинку у неї порядок. Чисто вибілені стіни. На підлозі - килим. Каже: є і домоткані доріжки, але «по-сучасному» краще.

- Раніше стільки квітів було, що вільного місця не залишалося - тільки пройти. Бувало, листоноша наш принесе газету або пенсію і просить: «Можна, я біля твоїх квітів відпочину?» Великі фікуси і троянду у вазоні віддала до школи, маленькі роздарувала. Зовсім розлінились, - сміється.

- А на городі?

- І на городі. Знаю: приїдуть онуки з Щорса, наведуть порядок.

Онуками вона називає Анатолія, його дружину та їх двох дорослих синів. Вони навідуються часто, не дають бабусі сумувати в чотирьох стінах.

- А я вдома рідко коли сиджу. Ходжу гуляти до подруг. Наговоримося про все на світі. Молодість згадаємо.

З молодих років у неї збереглася невеличка скринька. Зараз там лежить її ще дівоче намисто, а раніше був цілий косметичний арсенал: помада в пластмасовому тюбику, розсипна пудра в картонній коробочці, флакончик парфумів.

- Сама я рідко фарбувалася, а дівчата перед кожною гулянкою приходили «наводити красу».

- Не заздрили, коли вони виходили заміж?

- Ні, не заздрила. І не зловтішатися, коли комусь не щастило у шлюбі. У кожного в житті своя стежина.

P.S. Хто вірить забобонам, нерідко звертається за допомогою до ворожок чи екстрасенсів, щоб «зняли» вінець безшлюбності. Хто не вірить, намагається вирішити проблему сам: змінює зачіску, одяг, поведінка. Хто-то ходить до церкви. Кажуть, якщо на Покрову (14 жовтня) тричі вимовити в церкві слова: «Свята Покрова, покрий мені голову. Амінь », шанси вийти заміж значно виростуть.шаблоны для dle 11.2

Добавлено: 3-10-2012, 12:19
0
0

Похожие публикации


Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Наверх