Веб студия Паутинка Черниговский информационно развлекательный портал

РАЗДЕЛЫ



играть онлайн бесплатно


Украинская Сеть обмена трафиком

АВТОРИЗАЦИЯ

Имя пользователя:

Пароль:


Курс доллара Курс евро Курс рубля


Баннер

КАЛЕНДАРЬ НОВОСТЕЙ

«    Январь 2017    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031 

Популярные теги

Требуется для просмотраFlash Player 9 или выше.

  Категория: Криминальные новости   Автор: vadimklose   
Від долі не втечеш…Таке в житті трапляється досить часто: дівчина - розумниця, красуня, доброї вдачі, прекрасна кулінарка і господиня, а без пари.

Хлопці її ніби й не бачать. А якщо і бачать, то заміж не беруть.

«Вінець безшлюбності», «печатка самотності» чи ще якась інша псування - як тільки не називають це дійсно нерадісне явище.

Наталія Дятел із села Смяч Щорського району - саме з таких. Судячи з її «молодих» фотограцій, була красунею - з косою нижче пояса. З дитинства всякої роботи навчена. У 15 вже працювала на свинофермі. А в'язати рушниками старостів так і не довелося.

- Може, й правда - порча? - Кажу їй. - Із заздрощів чи на зло. Таке ж буває.

- Та ні, - хитає головою. - Порчу можна відпрацювати. Або сама з часом пройде. А коли на роду написано, до самої смерті нікуди не дінешся. Від долі не втечеш.

- Вам «написано»?

- Так колись ворожка в Щорсі сказала. Відразу навіть вимовити цього не змогла - видно, шкода їй мене було. Тричі кидала карти на судженого. То на них гляне, то на мене. А потім зітхнула: «Не ображайся, але немає поруч з тобою чоловіка».

- Ви й повірили?

- Спочатку ні. Але вийшло, як вона сказала.

Проте любов у житті жінки все ж була. Зізнається, що тільки недавно порвала його листи. Зберігала їх майже 70 років.

Всі вони - з фронту. І в кожному - надія: раз пише, значить живий!

- Я і плакала над ними, і молилася: нехай там що з ним трапиться, тільки б прийшов.

Вони були односельцями і однолітками. Працювали в колгоспі. Любили, а тут - війна. Хто любив, знає, якою важкою буває розлука. Особливо така.

Наталія витримала її, витерпіла, пережила. Дочекалася. Улюблений повернувся. Поранений, і від того ще рідніша. Але чоловіком і дружиною вони не стали.

- Я була йому вірною, а він і до мене ходив, і до іншої. Вона була років на десять старше. Все йому дозволяла. Ось і завагітніла. Доходився. Я дізналася про все останньою.

Коли подруга сказала, що зібрався на ній одружуватися, у мене все поплило перед очима. Але навіть не здригнулася. Знизала плечима: нехай одружується.

Увечері він стукає: «Прийшов з тобою попрощатися». Слава богу, у мене вистачило сил не розплакатися. «Іди!» - Це все, що змогла йому сказати. І зачинила двері.

- Ви жили в одному селі. Волею-неволею зустрічалися.

- А куди дінешся? Зустрічалися, віталися. Я йому була навіть вдячна, що нічого, крім обіймів і поцілунків, між нами не було. Так я змогла його швидше забути.

Вони жили погано. Народили трьох дітей, а між собою не ладнали. Люди говорили, що він знущався над дружиною. А вона лаялася, звинувачувала мене в тому, що у них все як у кота з собакою.

Пізніше у Наталії були інші побачення, але й вони не закінчилися весіллям.

- Я навіть не переживала. Думала: інші одні живуть, і я проживу. Тим більше що тоді ще батьки були здорові. Всю роботу вдома робили. Я знала тільки ферму. Затемна йшла туди і в сутінках поверталася: корів ж тоді руками доїли.

Після війни, вже й не згадаю, коли точно, моя сестра Євдокія (старше на 10 років) розлучилася з чоловіком і переїхала з Гомеля додому. З синочком. Васильком. Він ще маленький був.

Побула трохи, а потім найнялася працювати до господаря - в Тупичів Городнянського району. За 20 рублів на місяць. Жила там, а Василько - з нами. Я полюбила його так, як, напевно, любила б свого рідного. Нічого для нього не шкодувала. Якось захотів ляльку (на нашій вулиці, як на гріх, з його ровесників - одні дівчатка, з ними і грав). Купила найкращу. А потім у Щорсі на базарі побачила великого іграшкового коня. Він коштував дуже дорого, але я не встояла. Зате як радий був Вася! Ляльку кинув, мене цілує.

Він кликав мене мамою. Сестра не ображалася.

Коли батьків не стало, ми вдвох ростили нашого сина. Потім він одружився. Переселився в Щорс. Там народився наш з сестрою загальний онук. Анатолій. Наше щастя.

Це тепер час тягнеться. А тоді - летіло. Не встигли озирнутись, Толя виріс.

А Василь помер у 1994-му. Від раку. Йому було тільки 50.

Євдокія пережила сина на 7 років. І тільки року не дожила до 90.

- Печаль вкоротила сестрі століття, - зітхає Наталія Йосипівна. Їй самій 90 виповнилося в нинішньому серпні.

- Відгуляли ювілей і зовсім зледащіли, - говорить. - З господарства тільки город і десять качок. Заради них доводиться через день топити піч. Два чавуну картоплі з'їдають.

- Хтось допомагає по господарству?

- Що тут допомагати? Сама справляюся. Життя добре загартувало - роботи не боюся. Було 60, як пішла ланковою, і цілих сім років трималася. Корову тільки недавно збула. Будеш сидіти склавши руки, хвороби обсядуть.

Вболівати бабуся не любить. Не визнає ні таблеток, ні уколів.

- Невже нічого не болить?

- Болить - переболить, - махнула рукою.

- І все ж, - зізнається, - один раз була в лікарні. Це коли у мене на руці з'явився жировик. Лікарі сказали: якщо його не вирізати, може бути рак. Довелося погодитися.

- Батьки теж на здоров'я не скаржилися?

- Батько нездужав все життя. Через те що в молодості любив мірятися силою. Але, видно, хтось його таки поборов. Може, відбили щось всередині. Але не міг без роботи. Будинок, де я живу, він побудував. Наш старий спалили німці.

У будинку у неї порядок. Чисто вибілені стіни. На підлозі - килим. Каже: є і домоткані доріжки, але «по-сучасному» краще.

- Раніше стільки квітів було, що вільного місця не залишалося - тільки пройти. Бувало, листоноша наш принесе газету або пенсію і просить: «Можна, я біля твоїх квітів відпочину?» Великі фікуси і троянду у вазоні віддала до школи, маленькі роздарувала. Зовсім розлінились, - сміється.

- А на городі?

- І на городі. Знаю: приїдуть онуки з Щорса, наведуть порядок.

Онуками вона називає Анатолія, його дружину та їх двох дорослих синів. Вони навідуються часто, не дають бабусі сумувати в чотирьох стінах.

- А я вдома рідко коли сиджу. Ходжу гуляти до подруг. Наговоримося про все на світі. Молодість згадаємо.

З молодих років у неї збереглася невеличка скринька. Зараз там лежить її ще дівоче намисто, а раніше був цілий косметичний арсенал: помада в пластмасовому тюбику, розсипна пудра в картонній коробочці, флакончик парфумів.

- Сама я рідко фарбувалася, а дівчата перед кожною гулянкою приходили «наводити красу».

- Не заздрили, коли вони виходили заміж?

- Ні, не заздрила. І не зловтішатися, коли комусь не щастило у шлюбі. У кожного в житті своя стежина.

P.S. Хто вірить забобонам, нерідко звертається за допомогою до ворожок чи екстрасенсів, щоб «зняли» вінець безшлюбності. Хто не вірить, намагається вирішити проблему сам: змінює зачіску, одяг, поведінка. Хто-то ходить до церкви. Кажуть, якщо на Покрову (14 жовтня) тричі вимовити в церкві слова: «Свята Покрова, покрий мені голову. Амінь », шанси вийти заміж значно виростуть.

Источник:  http://svoboda.fm/

   3-10-2012, 12:19   Просмотров:     Комментариев:  0

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.
Каталог ссылок
Каталог ссылок
Предупреждение! Информация, расположенная на данном сервере, предназначена исключительно для частного использования в образовательных целях и не может быть загружена/перенесена на другой компьютер. Ни владелец сайта, ни хостинг-провайдер, ни любые другие физические или юридические лица не могут нести никакой отвественности за любое использование материалов данного сайта. Входя на сайт, Вы, как пользователь, тем самым подтверждаете полное и безоговорочное согласие со всеми условиями использования. Авторы проекта относятся особо негативно к нелегальному использованию информации, полученной на сайте.