Командира Миколу Щорса вбив свій?

Командира Миколу Щорса вбив свій?Славний наш Чернігів-град! Скільки сторінок твоїх іще не читаних?
Взявшись за цю розповідь, я беру велику відповідальність і в першу чергу - перед самою собою. Час іде дуже швидко. Змінюються державні устрої, високі керівники і, як не дивно, навіть ставлення людей до моральних цінностей. В кожній країні е свої таємниці і під грифом «Секретно» і без цього грифа... Якщо навіть в маленькій сім'ї є щось своє таємне, то в такій великій наддержаві, якою свого часу був Радянський Союз, були таємниці великі. Але час невблаганний, іде швидко і вносить свої корективи і розставляє крапки над «і».

Справа в тому, що я хочу розповісти про нашого славного земляка, блискучого командира - Миколу Олександровича Щорса, і як про військового, і як про людину. Шостого червня цього року минає сто сімнадцять років від дня його народження. Так от, як я сказала на початку своєї розповіді, на його імені теж довгий час був гриф "Секретно".
Офіційно - всім було відомо, що він загинув в бою від кулі ворога. На його імені виховувалися покоління і моє теж. Про нього співали. Люди старшого віку добре пам'ятають пісню Матвія Блантера "Шел отряд по берегу, шел издалека, шел под красним знаменем командир полка..."

І от, можна сказати, що лише за нашого часу, з'явилась інформація, що в Миколу Щорса стріляв не ворог, при перепохованні його останків була проведена ексгумація. І, як виявилось, в нього стріляли ззаду і з дуже короткої відстані. Тож було зроблено припущення, що стріляв не противник, а хтось свій...

Свідків тих далеких часів вже немає. Але лишилась розповідь нашого дідуся, яку можу частково підтвердити документально (військовий квиток і фотографії).
Нашого батька Якова Тимофійовича батько (тобто наш дідусь) Головченко Тимофій Кіндратович, в минулому житель села Скорінець, служив у Боннському полку. Як відомо з історії, цим полком командував Микола Щорс. Щорс загинув у серпні 1919 року, а наш дідусь потрапив туди служити через три місяці, в грудні того ж року. Намагатимусь передати слова дідуся як можна точніше: "Хлопці з нашого полку казали, що Щорса вбив не противник, а його застрелив свій". Може, вони і прізвище йому називали, але ми вже не взнаємо, бо немає нашого дідуся серед нас. Тим більше, про це говорити було не можна і те, що він розповів, знала тільки наша сім'я. Я зберігаю фото дідуся у військовій формі, де він такий молодий, стрункий та гарний, і його військовий квиток, як згадку про ті далекі часи. Це наші сімейні реліквії.

Шкільна вчителька

Продовжую мову про Миколу Щорса. Наш батько Яків Тимофійович в п'ятдесятих роках минулого століття закінчив Городнянське училище садоводів. Зараз йому далеко за сімдесят. Але пам'ять у нього добра. Він дуже часто згадує, що коли ще навчався, то в 1952 році в Городнянському райкомі партії перед мешканцями міста виступала вчителька Миколи Щорса - Марія Петрівна. На зустріч з нею запросили і студентів. Серед яких був і наш батько. Він згадує, що Марія Петрівна була вже дуже слабенька, з-за трибуни було видно тільки її сиву схилену голівку. Розповідаючи про свого учня Миколу Щорса, вона ввесь час плакала.
Дещо із спогадів батька я і розкажу. Він згадує, що зі слів тієї жінки, Микола Олександрович був здібним учнем, навчався дуже добре. З однокласниками - товариський. Якось вона дала Миколі трохи грошей, щоб той купив собі цукерок, а він купив не цукерок, а зошитів і розділив порівну між всіма учнями класу.

Востаннє, вона каже, бачила його, як була вже громадянська війна. Жінка тоді вчителювала в Олишівці (Чернігівська область). Була розруха - в державі нестатки. Але діти навчались. Якось вона поїхала до Чернігова за книжками для школи. Як виявилось, склад був напівзруйнований. І підручники вона визбирувала серед уламків, їх набралось багато - повний мішок. Донести такий вантаж жінці було не під силу. Вона пішла пошукати підмогу. І випадково на базарі зустріла якогось чоловіка з підводою, розговорились, він був із Смолянки. І вчителька вмовила селянина довезти її до Олишівки. Той погодився.
В місті ставало з кожною хвилиною все неспокійніше, бо зі сторони Седнєва вже били на всю силу гармати білогвардійців. Доїхали до мосту, що через річку Десну.
(Як уточнив батько - міст тоді був старий, не широкий, зроблений з дерева). І тут підводу зупинили вартові-червоноармійці і наказали вертатись негайно назад. В'їжджати і виїжджати було категорично заборонено. Було з усього видно, що загін готувався до рішучого бою. Жінка намагалась впросити бійців пропустити її, бо в неї ж тільки книжки... І от в цю хвилину верхи, на здибленому коні, вривається командир... Вчителька зразу впізнала свого учня - Миколу Щорса, а він її - свою вчительку... Тільки і встигли перекинутись словом...
- Пропустити негайно!!! - пролунав наказ командира. Востаннє вона обняла свого учня...

Коник, відчуваючи небезпеку, не біг, а летів додому. Книжки для учнів Олишівської школи були благополучно доставлені.
- Хіба ж я тоді знала, що з Миколки Щорсика виросте така велика людина, такий талановитий командир? - плакала старенька вчителька, витираючи сльози...
Я не могла всього цього не написати. Це торкнулося нашої родини.
Ідуть роки за роками; швидко, плинно, навіть підганяють один одного. І хотілося б, щоб наші діти та онуки жили щасливо в квітучій державі, були гордими за неї і твердо впевненими в своєму завтрашньому дні.шаблоны для dle 11.2

Добавлено: 5-06-2012, 00:06
0
0

Похожие публикации


Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Наверх