онлайн казино Украины

Євгеній Шуруб із Данилівки горів у танку і пережив полон

Євгеній Шуруб із Данилівки горів у танку і пережив полонСтраждаючи від ран у госпіталі Краснодону, захопленого адептами «руського міра», Женя хотів одного – швидше позбавитися від цього кошмару і повернутися на рідну землю. За дні полону промайнуло перед очима усе життя, багато думалося.
Все змішалося у гарячому вирі війни, але залишився гіркий присмак…
Танкіст
Женя народився у 1984 році. Дитячі ніжки оббігали всю Данилівку, до всього допитливому хлопчаку було діло: і як у копанці гуси плавають, і куди корів женуть, і що дядьки на тракторному стані у тракторі міняють. Промайнуло дитинство, наче сонце закотилося за чапаєвський сад. Закінчив сільську дев’ятирічку, довчався вже у школі в Мені.
Після школи – строкова служба в армії. Служити довелося у Черкаському зональному відділі військової служби правопорядку. Звик до дисципліни, порядку. Довго думав, але все-таки вирішив пов’язати подальше життя з армією.
Уклав контракт. Потрапив до Гончарівського, служив у 1-й танковій бригаді. Починав із механіка, згодом дослужився до головного сержанта роти (старшина по-колишньому). Був на посаді заступника командира танкової роти. Одружився. І тут мирне життя закінчилося…
Війна
– Після захоплення росіянами Криму усе й закрутилося, – згадує Євген. – Починалося як навчання. Виїхали у польові табори, мокли під дощем, організовували якісь блокпости на території області. А вже 5 липня тренування закінчилися. Виїхали до Луганської області.
Базовий табір танкістів розташувався у Дмитрівці. Спочатку тихо було: третя лінія оборони, резерв. Та недовго: скоро стали утримувати блокпости, випробували на собі перші обстріли, а потім почали формувати штурмову групу для визволення від сепаратистів Луганського аеропорту. Більше доби йшли до летовища під шаленим обстрілом противника. Але взяли цей стратегічний об’єкт.
– А потім наказ – міняти особовий склад блокпостів за сім кілометрів від Луганська, – продовжує розповідь військовий. – Але щось наплутали: опинилися ми за 10 кілометрів від Краснодону, який контролювали бойовики, та й ніяких блокпостів не виявилося – тільки висоти, які потрібно було зайняти. Наша тактична рота (13 танків, БМП та техніка обслуговування) виконали поставлене завдання. Ось тільки ці висоти вже були пристріляні противником. «Валили» по нас із чого тільки можна: ПТУри, «гради», міномети. Вже під вогнем у землю закопувалися.
Дивував наказ – «спостерігати».
– Усе одно огризалися, – каже старшина. – Мінометний розрахунок кадирівців (саме вони були нашими противниками) знищили. А потім у танку заклинила башта. Жорстка, але правдива реальність: на той час добра третина наших танків були лише, м’яко кажучи, частково боєздатними. Вирішили відходити.
Полон
Уже під час відступу потрапили у засідку.
– Спочатку нам дісталося із вогнемета російського виробництва «Шмель», а потім почали добивати із ручних гранатометів, – згадуючи, Женя затягується цигаркою, не помічаючи, що недопалок припікає пальці. – Встигли із танка вискочити, хоч і обсмалилися добряче. Механік навіть зміг машину від колони у поле відвести і сам врятувався. Потім боєкомплект вибухнув.
На війні як на війні: є доб­лесть, героїзм, а є і боягузтво та підлість.
– Я був шокований, коли наш другий танк із групи і БМП, скинувши десант, почали відходити, навіть не зробивши жодного пострілу, – дивується Євгеній Шуруб. – Бог їм суддя.
Під час того бою 17 чоловік, із них шестеро важкопоранених, потрапили у полон. Женя, отримавши поранення в голову, ногу, руку та численні опіки, пам’ятає про це погано. Кадирівці, росіяни, сепаратисти – наші полонені переходили із рук в руки.
– Різні люди були, – каже воїн. – Траплялися й нормальні, навіть телефон давали подзвонити додому. А були й такі, що намагалися поранену ногу автоматом спеціально зачепити. Не можу не згадати краснодонських медиків, які доклали всіх зусиль, щоб витягти нас із того світу. А ось, коли повернувся з полону, то від свого керівництва довелося чимало косих поглядів відчути і різного почути. Не доведена у нас військова реформа до кінця, багато залишилося бюрократизму, непорозумінь. Сподіваюся, що у нашої влади вистачить розуму і наполегливості, щоб виправити всі ці недоліки.
«Дякую за сина»
Мама Жені, Тамара Ворошило, попрохала додати й кілька слів від її імені.
– Не дай Боже нікому пережити те, що довелося пережити нам, – мама солдата витирає непрохану сльозу. – Коли довідалися, що син у полоні, не знали, що робити! Спасибі добрим людям, які розрадили у біді. Усі односельчани допомагали, чим могли. Сільський голова Володимир Скляр, директор з господарської частини підприємства «Натуральні аграрні технології» Віталій Пугач. Особ­лива подяка – заступнику голови райдержадміністрації Геннадію Примакову. Допомагати визволяти полонених – це наче і не його робота, але саме він зв’язувався з волонтерами, депутатами від Радикальної партії, представниками СБУ і Міністерства оборони, добивався звільнення Жені. Низький уклін вам до землі, люди добрі. Дякую за сина.

Добавлено: 25-08-2015, 09:52
0
0

Похожие публикации


Наверх