Веб студия Паутинка Черниговский информационно развлекательный портал

РАЗДЕЛЫ



играть онлайн бесплатно


Украинская Сеть обмена трафиком

АВТОРИЗАЦИЯ

Имя пользователя:

Пароль:



Баннер

КАЛЕНДАРЬ НОВОСТЕЙ

«    Декабрь 2016    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
 

Популярные теги

Требуется для просмотраFlash Player 9 или выше.

  Категория: Новости культуры Чернигова   Автор: vadimklose   
УПА і норми міжнародного гуманітарного праваСучасні громадяни України здатні і повинні в інтересах майбутніх поколінь усунути політичні й морально-психологічні наслідки того конфлікту із суспільного життя.

Щоб він не був перешкодою на шляху формування консолідованої української політичної нації.

Наближається дата 14 жовтня, яку в конструктивістському дусі "винайдення традиції" прийнято вважати датою утворення Української Повстанської Армії.

Ця ідея, як відомо, народилася наприкінці 1940-х років в середовищі української політичної еміграції та була імплементована у 1949 р. наказом Головного командира УПА Романа Шухевича.

Ідейно-політичний задум запровадження "червоного дня календаря" був обумовлений не тільки потребами виховної робот з учасниками підпілля в Західній Україні та членами закордонних формувань ОУН.

Опинившись під зрозумілим контролем західних демократій, закордонні політичні центри націоналістів воліли підкреслити країнам-переможцям, що український націоналістичний рух уключився в активну антинацистську боротьбу ще до корінного перелому у ході Другої світової.

До того ж у руках англосаксів опинилися архіви німецьких спецслужб, де вистачало документів про співробітництво командування УПА з німцями та їх союзниками у розвідувально-диверсійній сфері наприкінці 1943–навесні 1945 рр.

Насправді у жовтні 1942 р. мали місце лише вельми локальні бойові зіткнення повстанських відділів на Волині з гітлерівськими окупантами (зокрема, підрозділу Григорія Перегійняка-"Коробки").

Певний час назва "УПА" взагалі належала збройним формуванням Тараса Боровця-Бульби (частково знищеним загонами, підконтрольними ОУН (С.Бандери), частково "добровільно-примусово" влитим до "класичної" УПА).

Політично підконтрольна ОУН (Б) УПА реально почала формуватися як організована військова сила навесні–влітку 1943 р. Проте ми б зосередилися на проблемі, яка більш значуща і для розуміння історії УПА, і для порозуміння у сучасному українському суспільстві.

Вкрай неоднозначне ставлення в незалежній, але строкатій у соціокультурному та регіонально-цивілізаційному вимірах Україні, до проблеми оцінки діяльності українського самостійницького руху й зусилля держави щодо формування офіційної позиції щодо ОУН та УПА викликає необхідність аналізу повстанського руху у світлі норм міжнародного права, а також чинного законодавства України.

На жаль, на сьогодні переважають емоційні, упереджені підходи, а суто наукова оцінка підмінюється втягування проблеми минулого ОУН та УПА у вир кон‘юнктурних політичних баталій.

При цьому носії різних поглядів або обминають правовий аспект проблеми, або творять “міжнародно-правові міфи” на зразок вигадки про “засудження УПА Нюрнберзьким міжнародним трибуналом”, або тиражують стандартні радянські звинувачення повстанців у “політичному бандитизмі”.

Практично відсутні і спроби розглянути український повстанський рух 1939-1950-х рр. під кутом зору усталених норм міжнародного гуманітарного права (МГП).

Та й про яке застосування норм МГП принагідно до “лісової армії” можна було говорити, якщо радянська література ретельно уникала вживати по відношенню до них навіть термін “повстанці” або “партизани”, хоча ці дефініції здебільшого просто вказують на спосіб дій, тактику боротьби.

На нашу думку, в інтересах об‘єктивізації погляду на цю складну й болючу проблему нашого спільного минулого необхідно вдаватися до “лекала” правових норм.

Доцільно нарешті перевести її обговорення у раціональну площину, розглядати українське повстанство компаративно, як один із історичних прикладів внутрішнього збройного конфлікту, приклад гострого протиборства націонал-патріотичних сил проти силового нав‘язування певної моделі соціально-економічного та духовного розвитку.

Важко не погодитися, що доба Другої світової та післявоєнна історія людства рясніють десятками, як що не більше, подібних прикладів.

При найближчому розгляді збройних конфліктів внутрішнього характеру постає вкрай неприглядна картина їхнього перебігу: взаємне оскаженіння, кров, підступи, насильство по відношенню до мирного населення. Проведене нами дослідження, наведені документальні свідчення не залишають у цьому жодних сумнівів.

Навряд чи доводиться сумніватися, що у всіх випадках, коли народ стає об‘єктом насильства, то певна його частина вдається до радикальної реакції, застосування крайніх засобів, що не залишають місця для загальнолюдських норм моралі.

Це закономірність світової історії, і Україна тут не виключення – згадаємо криваві ексцеси доби Хмельниччини або Коліївщини...

“Дике шаленство, небачені бузувірства і жорстокість, – пише сучасний дослідник К.Лагунов, – ось що відзначало селянське повстання 1921 року... Комуністів не розстрілювали, а розпилювали навпіл пилами або обливали холодною водою і заморожували.

А ще розбивали дубцями черепи; живцем спалювали; розпорювали животи, пхаючи в порожнину збіжжя і м’якину; тягли за конями; проштрикували кілками, вилами, розпеченими піками; розбивали молотками статеві органи; топили в ополонках і колодязях.

Важко уявити і описати всі ті нелюдські муки і тортури, через які на шляху до смерті пройшли комуністи і всі ті, хто хоч якось виявив доброзичливе ставлення до Радянської влади (підкреслення наше - Д.В.)...”.

У даному випадку описані ексцеси під час антирадянського селянського повстання в Сибіру (Тобольське повстання, яке на півроку відрізало Західний Сибір від Центру; воно значно гірше відомо у порівнянні з менш масштабним повстанням на Тамбовщині того ж року під проводом отамана О.Антонова, хоча і того із жахом згадували очевидці).

Про подібні бузувірства тогочасних повстанців Україні писали інші автори.

Згадаємо слова учасника повстанського руху на Волині 1940-х рр. М. Подворняка: "Не було тоді в людей жодного милосердя, не було найменшої іскри сумління, бо з людей стали звірі. Здавалося, що диявол зо своєю темною силою вийшов з безодні й опанував людськими серцями...".

Такі протистояння треба в будь-якому разі розглядати як трагедію для нації (народів), де обидві сторони не зупинялися перед антигуманними методами. І лише потім сторона, яка перемогла, пропагандистськими засобами й тотальним переписуванням (замовченням) історії створює вигідну для себе інтерпретацію подій, глорифікуючи себе й усіляко демонизуючи противника.

Ситуація у сучасній Україні (в морально-політичному й науковому вимірах) ускладнюється тим, що частина учасників дискусій навколо ОУН та УПА намагається законсервувати, відстояти міфи компартійної пропагандистської машини, а частина їхніх опонентів – створити міфи нові.

Методологія обох сторін практично ідентична, тільки із змістом навпаки.

При цьому обидві сторони ретельно обминають ті історичні реалії, які не вкладаються в їх концептуальне бачення подій. Подій, котрі здебільшого заслуговують на скорботу й каяття, а не перетворення їх на заручників боротьби за політичний вплив на населення або зовнішньополітичну орієнтацію.

Крім того, до площини “експертизи” українського радикально-самостійницького руху необхідно вводити і всі “без купюр” історичні обставини його розгортання. Неодмінно, зокрема, потрібно враховувати особливості політики радянської влади й методів дій її силових структур в Західній Україні як наріжної причини ескалації насильства.

* * *

Нас, насамперед, цікавить, наскільки побудова й діяльність мілітарних формувань українського радикально-самостійницького руху відповідала законним правам української нації, насамперед – на державницьке існування, а по друге – чи можливо віднести їх учасників до комбатантів згідно із уявленнями усталених норм МГП.

При цьому, для повноти аналізу, ми використаємо документальні дані стосовно протиборства ОУН та УПА з радянським режимом в 1943–середині 1950-х рр.

Документальні матеріали, свідчення сучасників, праці дослідників і розглянуті нами аспекти спеціальної діяльності ОУН та УПА свідчать, що це був цілком організований патріотичний мілітарний рух:

він розгортався під політичним проводом державницьки орієнтованої ОУН;

формування УПА та озброєного підпілля мали чітку організаційну структуру, визначений командний склад, нормативні документи, бойові та загальновійськові статути, написані за зразком аналогічних документів регулярних армій, систему військового планування, навчання, постачання тощо;

повстанці неприховано виступали проти радянського режиму, прозоро декларували перед населенням готовність збройним шляхом блокувати заходи ворожої влади, при проведенні бойових переважно намагалися відрізнятися від цивільного населення;

в УПА, а згодом (з 1948 р.) в Службі безпеки ОУН запроваджуються субординація, військові та спеціальні звання, розробляються й у мірі матеріально-технічних можливостей впроваджуються проекти форми одягу, знаків розрізнення, нагородна система;

на вояків повстансько-підпільних формувань поширювалися норми дисциплінарного впливу, було запроваджено систему військового (в УПА) та організаційного (в ОУН) судочинства, розроблено своєрідні кодекси покарань, в тому числі – за злочини проти цивільного населення;

повстанці спиралися на широку підтримку населення, частина якого також потрапляла під визначення комбатантів (опосередкованим підтвердженням цьому слугують масові репресії радянської та польської комуністичної влади проти власне населення територій, де оперувала УПА й підпілля ОУН).

Нормативні та директивні документи ОУН та УПА постійно підкреслювали важливість дотримання толерантного ставлення до населення, військовополонених, підтримання законності у діях повстанців.

Наведені дослідниками й авторами книги матеріали переконливо свідчать, що УПА розглядалася як зародок регулярних збройних сил УССД [Української Самостійної Соборної Держави - політичної мети українських націоналістів XX сторіччя - ІП].

На нашу думку, безперечним й вкрай важливим для правової оцінки самостійницького руху є те, що формування УПА та озброєне підпілля ОУН виступали з чітко окресленою політичною метою відновлення суверенітету й територіальної цілісності України (гасло боротьби за Українську самостійну соборну державу, яка згодом постала 24 серпня 1991 р.).

При цьому українська суверенна державність реально існувала у 1917-1920 рр., виступала суб‘єктом міжнародних відносин й була насильницьки ліквідована внаслідок зовнішнього збройного втручання. Варто згадати, що в Акті проголошення суверенітету України від 24 серпня 1991 р. саме тисячолітня традиція державотворення фігурувала як одна з провідних підстав нашого суверенного існування.

Отже, заперечення правомірності боротьби певних українських військово-політичних сил за самостійність, включаючи, зрозуміло, ОУН і УПА, є нонсенсом у політико-правовому відношенні. Інакше – ми держава без легітимного коріння й почуття самоповаги.

Породжене особливостями післявоєнних глобальних процесів у світі міжнародно-правове поняття нових форм легітимності. І воно цілком поширюється на озброєний рух під політичним проводом ОУН, невипадково офіційною назвою її бандерівської фракції була “ОУН (самостійників-державників)”.

Від самого виникнення ОУН в 1929 р. головним постулатом її програмних документів виступала ідея відродження незалежної української держави, а радикальні зміни програмних настанов ОУН(Б) у серпні 1943 р. засвідчили про її намір будувати суверенну, демократичну, соціально-орієнтовану державу із забезпеченням широких громадських прав без огляду на національність людини.

Створена з ініціативи бандерівців влітку 1944 р. Українська Головна визвольна рада (УГВР) розглядалася як надпартійний орган консолідації українства в інтересах незалежного державотворення.

До слова, проекти ОУН (Б) щодо побудови органів держбезпеки майбутньої суверенної України свідчили про виразну державотворчу спрямованість військово-політичного курсу націоналістів, котрі розуміли значення органів охорони правопорядку й спеціальних служб як обов‘язкової складової апарату влади й управління.

Обов‘язково слід пам‘ятати, що УПА взяла участь у протиборстві із нацистськими загарбниками. Вивчені нами розвідувальні документи радянського партизанського руху прямо констатували, що УПА є серйозною бойовою силою, веде збройну боротьбу з німцями.

Неодноразово відбувалися переговори з повстанцями про нейтралітет і можливу взаємодію. Більше того, у директиві Оргбюро ЦК КП(б)У (березень 1943 р.) командуванню партизанських загонів рекомендувалося не вести бойових дій проти повстанців; з цього ж документу було вилучено тезу про доцільність координації антинімецьких дій партизан із вояками УПА.

Зазначений фактор, про який предметно йдеться у книзі, ставить український самостійницький рух до лав світового опору гітлеризму.

Українська держава прямує до формування офіційної позиції щодо діяльності ОУН та УПА, вбачаючи у цьому важливий крок до досягнення злагоди у суспільстві.

Згідно з п.16 ст. 6 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, вояки УПА, що брали участь у бойових діях проти нацистів, не скоїли військових злочинів і реабілітовані відповідно до чинного законодавства, визнаються учасниками бойових дій. Важливо, що закон чітко поширив на учасників самостійницького руху опору принцип індивідуальної правової відповідальності, невід‘ємний для юриспруденції.

Водночас нами розкриті і об‘єктивні причини фактів співробітництва лідерів та окремих співробітників спецпідрозділів ОУН та УПА з військовим керівництвом спецслужбами держав гітлерівського блоку. Згадане не можна розглядати у відриві від світової проблеми колабораціонізму, яка багато в чому обумовлюється порушеннями прав народів з боку як сталінського СРСР, так і західних колоніальних держав.

Добре відомо, що близько 1,5 млн. радянських громадян співробітничало з окупантами, чверть із них – зі зброєю в руках (тобто стільки ж, скільки брало участь у партизанському русі в Україні за усталеними оцінками радянської історіографії).

Водночас, активний колабораціонізм, участь у нацистських репресіях, військові злочини переслідуються за законом, і правова держава повинна застосовувати виключно диференційований підхід для дотримання наріжного принципу особистої відповідальності перед законом.

Оскільки сувереном влади в демократичній державі є народ, не зайвим буде торкнутися питання про ступінь участі населення Західної України (а фактично – і вихідців з інших регіонів України та СРСР, частка яких в окремих формуваннях УПА сягала 20–40% за визнанням тієї ж радянської партизанської розвідки) в антирадянському русі опору.

Командувач Групою УПА “Захід” О.Луцький свідчив, що до 15% особового складу цього з‘єднання становили “східняки”.

Ми далекі від спрощеного підходу щодо ставлення населення як до радянського режиму, так і до націоналістичного руху.

Людність Західної України була диференційована за соціально-економічними та ідейними ознаками, та й само його ставлення до згаданих політичних сил зазнавало змін у мірі плинності ситуації в регіоні, зростання втоми від кровопролиття й протистояння, вкорінення соціально-економічних заходів нової влади.

Безглуздо заперечувати, що радянський лад приніс в Західну Україну індустріалізацію, соціальні програми та загальну освіту - такі можливості для зростання добробуту й соціального статусу для багатьох галичан і волиняків, буковинців й мешканців Закарпаття, про які вони не могли мріяти за часи панування Польщі та інших іноземних держав.

В довоєнній Західній Україні діяли десятки легальних громадсько-політичних та інших українських організацій, що стояли на патріотичних позиціях (включаючи і Компартію Західної України, яка перша у світовому комуністичному русі, на межі 1920/1930-х рр., виступила відкрито проти політики Сталіна).

До 1939 р. ОУН була радикальною, сектантською організацією, що відверто протиставляла себе решті “угодницьких” легітимних організацій. Однак за кілька років саме ОУН вже була політичним керманичем масового озброєного руху, що спирався на сприяння значної частини населення регіону.

В чому шукати причини такої метаморфози? Думається, що насамперед в тому враженні, яке справило на різні верстви населення політика сталінського СРСР...

З‘ясування ступені участі населення в повстансько-підпільній боротьби проти тоталітаризму особливо важливо не тільки для визначення політичного та правового статусу ОУН та УПА, але й на фоні тверджень радянської історіографії про участь в переважно селянському за складом русі опору міфічних “українсько-німецьких націоналістів”, “спантеличених націоналістичною пропагандою” маргінальних осіб, “куркульських синків” тощо.

Тут своє компетентне слово мають сказати демографи. Ми ж лише окреслимо ту частину людності в регіоні, яка потенційно могла стати комбатантами ОУН та УПА.

Отже, за переписом 1931 р. в західноукраїнських воєводствах Польщі мешкало загалом 8,9 млн. чоловік (66% з них - етнічні українці), тобто до розгляду доцільно брати близька 6 млн. осіб, лише частина з яких, зрозуміло, могла через вікові та інші показники брати участь в активному протиборстві. З цього числа слід відкинути частину громадян:

- в 1939–1941 рр. з регіону депортовано близька 400 тис. осіб різних національностей, приблизно 60 тис. засуджено (розстріляно і позбавлено волі, в перші дні війн в регіоні знищено 10–15 тис. в‘язнів, переважно етнічних українців);

- до них необхідно додати втрати періоду війни та нацистського терору, “переміщених осіб” до Німеччини, галичан – учасників збройних та допоміжних формувань на боці Німеччини (лише перший набір до дивізії СС “Галичина” становив близька 14 тис. осіб);

- значна частина самодіяльного чоловічого населення потрапила на Червоної Армії на завершальному етапі війни. Тільки до березня 1944 р. лише в Рівненській та Волинській областях мобілізовано до радянської армії понад 66 тис. осіб (невелика їх частина відбита УПА і “уведена в ліс”);

- чимала частка чоловічого населення влилася до радянських парамілітарних формувань – винищувальних батальйонів (згодом – груп охорони громадського порядку, ГОГП). До квітня 1946 р. вони нараховували 37,7 тис. бійців, у 1948 р. чисельність ГОГП перевищила 86 тис. багнетів. Вони були розформовані тільки у 1954 р. „у зв‘язку з остаточним розгромом банд оунівського підпілля”;

- необхідно врахувати ту частину громадян, яка змінила місце проживання у зв‘язку із економічними заходами радянської влади, наприклад, через направлення їх на відновлення гірничо-промислових об‘єктів Сходу УРСР.

Лише у 1948–1949 рр. з регіону мобілізували на навчання до фабрично-заводських училищ 312345 молодих людей, з яких 43539 „дезертирували”. Певна їх частка потрапила до підпілля: у Дрогобицькій області, наприклад, 40 з 755 „дезертирів”.

Світло на залученість населення до руху ОУН та УПА проливають статистичні дані органів держбезпеки:

- стверджувалося про загибель у ході оперативно-військових операцій та внутрішнього терору в ОУН та УПА у 1944–1956 рр. 155108 учасників руху опору. При цьому документальні матеріали дають підстави обчислювати кількість жертв внутрішнього терору СБ ОУН в русі опору щонайменш у кілька тисяч осіб.

Певна кількість повстанців загинула в результаті бойових зіткнень між різними формуваннями підпілля внаслідок ворожнечі між їхніми лідерами.

Так, у 1948–1949 рр. y результаті зіткнень між прихильниками керівника крайового проводу “Одеса” С.Янишевського (“Далекого”) та провідника ОУН Волині Б.Козака (“Смока”) загинуло до 120 членів ОУН;

- за офіційними даними у 1943–1956 рр. за звинуваченнями у причетності до ОУН та УПА було арештовано 103866 й засуджено з них 87756 осіб, а до 77 тис. ( у 1944-1945 рр. – 30 тис.) учасників руху та осіб, що їх підтримувало добровільно відмовилося від опору (“вийшло з повинною”), скориставшись кількома оголошеними владою амністіями;

- у 1944–1952 рр. з регіону депортували в інші райони СРСР 203 тис. осіб, поважну частку виселених і депортованих становили, за тодішньою термінологією, “бандпособники”.

У 1944–1946 рр. кількість українців у таборах зросла на 140%, і до кінця 1946 р. "населення” ГУЛАГУ складалося з них приблизно на 23%. Чимало з них опинилося у створених за таємною інструкцією МВС СРСР від 7 лютого 1948 р. 15 таборах "особливого режиму” для "особливо небезпечних політичних злочинців”.

Звичайно, до числа вбитих радянськими силовими структурами повстанців зараховувалося чимало некомбатантів, про що свідчать наведені нами дані про співвідношення між загиблими і вилученою кількістю стволів зброї (з 1943 і до 1 січня 1957 р. радянською стороною було вилучено на ЗУЗ [західноукраїнських землях - ІП] 131510 одиниць вогнепальної зброї - тобто майже на 25 тис. менше, аніж заявлених вбитих повстанців).

Чимало осіб постраждало за сфальсифікованими звинуваченнями у причетності до підпілля.

Офіційна радянська статистика свідчить про безпосередню участь в опорі або активну допомогу повстанцям понад 300 тис. соціально самодіяльних мешканців регіону - тобто справді масовий характер руху, залученість до нього високої частки самодіяльного населення.

За статистичними даними КДБ УРСР, в 1972 р. тільки в Україні мешкало 132 тис. учасників руху ОУН та УПА й “активних посібників”, до 40% з яких “залишаються на ворожих позиціях”, встановлюють зв‘язки з учасниками руху “шестидесятників” (на серпень 1981 р. КДБ УРСР тримав в полі зору понад 75 тис. колишніх повстанців).

У ньому брали участь представники усіх верств населення. Так, в 1950–перші три місяці 1951 рр. тільки у Станіславській області правоохоронні органи викрили 103 осередки ОУН, з них 69 у колгоспах, 7 навчальних закладах, 10 у лісовій промисловості.

Разом вони об‘єднували 677 учасників, серед яких 7 голів колгоспів, 56 голів селищних рад, 53 вчителі, 40 посадових осіб з колгоспів, 35 комсомольців, 8 бійців самооборони, 84 учні і студенти.

Доцільно взяти до уваги і методику відомого радянського дослідника проблем партизанського руху, полковника КДБ В.Боярського.

Боярський вважав, що під час окупації (звісно, цей термін може бути застосований принагідно до Західної України із застереженням, хоча брутальний, репресивний характер політики радянизації регіону науково доведений і засуджений в сучасній Українській державі) 70% населення займе пасивну, вичікувальну позицію, і лише до 20% можуть взяти участь в опорі (йдеться про сегмент соціально активного населення).

Необхідно враховувати і такий важливий фактор – учасники руху ОУН та УПА, воюючи зі сталінським режимом, вважали його зовнішнім агресором, окупантом.

Правда полягає в тому, що борці проти тоталітарного режиму, і та поважна частина населення, що їм допомагала (і яку можна правомірно відносити до комбатантів згідно згаданих норм МГП) не вважала радянський режим своїм і легітимним для себе.

З огляду на реальний статус української радянської квазі-державності й особливості методів дії тоталітарного режиму така ситуація виявляється цілком зрозумілою. Однак радянська влада трактувала цих людей як громадян СРСР і поширювала на них свою юрисдикцію.

Варто враховувати, що повстанці вважали ворогом не власне радянських вояків, а компартійний режим.

Промовистими є слова провідника “Шугая” з його листа від 18 грудня 1945 р. оперпрацівнику ст. лейтенанту Кудрінову: “Ми до простих совєтських солдатів чи інших старшин злоби жодної не маємо, лише проти запеклих партійників-душогубів, які незабаром доведеться голови покотити на українській чужині”.

Підпільник відкидав пропозицію здатися і закликав офіцера: “Станемо збройно проти всенародного ворога ката народу Сталіна”.

Збройний конфлікт між радянським режимом та рухом опору під політичним кермом ОУН (Б) поєднував риси національно-визвольного руху та громадянської війни, мав далекосяжні наслідки для суспільної свідомості та людських доль.

З однієї сторони, український народ був врятований від знищення або поневолення Третім рейхом. У 1945 р. зі входженням Закарпаття до УРСР в цілому завершилося об‘єднання етнічних українських земель у складі одного державного утворення. Радянська Україна стає членом Організації об‘єднаних націй з моменту її створення 24 жовтня 1945 р.

Разом з тим українська радянська державність не позбулася формального статусу у фактично унітарному СРСР. За цих умов не втратив актуальності головний ідейно-політичний постулат українського націоналістичного руху – "Українська Самостійна Соборна Держава, що є точно визначеним поняттям і не може бути підмінена жодними "совєтськими Українами” чи іншого роду експозитурами чужого імперіалізму”.

Як зазначалося у "Меморіалі” Української Головної визвольної ради до голови Паризької мирної конференції (1 вересня 1946 р.), уряд УССР не є результатом вільного волевиявлення, "накинутий Україні московською централею комуністичної партії”.

Радянізація ЗУЗ здійснювалася традиційними для сталінського тоталітаризму командно-адміністративними методами, ігноруючи місцеву суспільно-економічну та духовно-культурну специфіку, форсованими темпами й підтримувалися карально-репресивною машиною.

Лише у 1945 р. сюди прибуло 35 тис. нових управлінсько-адміністративних кадрів (у тому числі 1337 партійних та 1210 комсомольських керівників).

Тривалий час була жалюгідною частка управлінців місцевого походження – наприкінці 1946 р. із 15120 номенклатурних посад вони обіймали 1839 (12,1 %), до 1 квітня 1947 р. – 16,2 % (посади не вище районного рівня).

На травень 1946 р. у Дрогобицькій області на керівній роботі не було жодного галичанина. Прибулі управлінські кадри вирізнялися низьким освітнім рівнем, незнанням та неповагою до регіональних особливостей, брутальним адмініструванням.

У 1946 р. ЦК КП(б)У змушений був звернути увагу на численні порушення кадрової політики в регіоні, надуживання адміністративними засобами, невірне ставлення до кадрів місцевого походження, їх штучне протиставлення місцевим.

Однак навіть у 1953 р. з 742 секретарів органів компартії на ЗУЗ тільки 62 були місцевими, в нижчій владній ланці вони становили 44%, в прокуратурі – 12% працівників.

Партійно-радянські структури в документах службового користування відверто констатували негативне ставлення значної частини населення до політики режиму.

Як зазначалося у довідці Станіславського обкому КП(б)У (кінець 1949 р.), рідні підтримують учасників підпілля, молодь поповнює "банди”, ухиляючись від призову до армії, "більшість мешканців..., що втратили рідних при збройних зіткненнях з військовими групами МДБ, активно підтримують рештки оунівських банд і вороже ставляться до радянської влади”.

Упертий, відчайдушний характер опору останніх учасників підпілля підкреслювався у спільній директиві глави МДБ СРСР С. Ігнатьєва та Генерального прокурора СРСР Г.Сафонова № 6019/ і 1/30596 від 8 вересня 1952 р.

Вказувалося, що тривалість й масштаб опору спричиняють, зокрема, такі фактори як розгалуженість підпільної мережі, що діє за підтримки "легальної сітки” та широкого сприяння населення, у тому числі – розвідувальною інформацією, поповненням молоддю.

Про ставлення до влади красномовно говорить і участь населення у виборах: так, під час виборів до Верховної Ради СРСР (лютий 1946 р.) у с. Ременув Львівської області з 819 виборців на дільницю з‘явилося 547. Щоправда, такі випадки не завадили проголосити про участь понад 98 % електорату.

У переважно аграрному регіоні до колгоспів селянство залучали методами економічного примусу, залякування, кримінального переслідування та іншими репресивними заходами. Зростала внутрішня напруга на селі.

Під колективізацію у її перші роки не підводилося належної матеріально-технічної бази, що у сукупності з руйнуванням традиційного укладу вело до підриву сільськогосподарського виробництва та зубожіння населення.

Принципово було оцінено наслідки десятиліття „радянського будівництва” на Пленумі ЦК КПУ 2–4 червня 1953 р. (йому передувало ініційоване Л. Берія рішення ЦК КПРС від 26 травня "Питання західних областей Української РСР”).

Констатувалося, що „серед значної частини населення західних областей існує незадоволення господарськими, політичними і культурними заходами, які проводяться на місцях”. У керівництві сільським господарством допущено „серйозних помилок”, воно ведеться „без урахування місцевих особливостей”, населення незадоволене діями місцевої влади.

"...Майже всі керівні посади в партійних і радянських органах західних областей України зайняті працівниками, командированими з східних областей УРСР, а також інших республік Радянського Союзу”.

Робився висновок, що "таке становище... створює ґрунт для підривної роботи ворогів радянської влади, особливо буржуазно-націоналістичного підпілля”, яке "не зважаючи на багаторічну боротьбу з його ліквідації, все ще існує, а його банди продовжують тероризувати населення”.

Розкритиковано односторонні методи протидії антирадянському руху опору: "...Боротьбу з націоналістичним підпіллям не можна вести лише шляхом масових репресій і чекістсько-військових операцій, безглузде застосування репресій викликає лише невдоволення населення... Протягом 1944–1952 років в західних областях піддано різним репресіям дуже велику кількість людей”.

Можна лише погодитися зі словами з листа до Президії Верховної Ради СРСР (10 липня 1971 р.) колишнього керівника підпільного “Українського червоного хреста” Галини Дідик, що без масової підтримки "при насиченні Західної України регулярними і спеціальними військами кількарічний спротив був би неможливий. Це не був виступ проти радянської влади і соціалізму, а насамперед всенародна боротьба проти... окупації і терору”.

Слід підкреслити, що сутність та методи політичного курсу компартійного керівництва, апробовані на решті населення Радянського Союзу, не зазнали істотних змін і поширилися на звільнені землі Західної України.

При цьому слід враховувати, що населення регіону відчувало страшний тягар наслідків окупації, втрат від масштабних бойових дій між радянськими силовими структурами та повстанським рухом, афективну історичну пам‘ять про репресії 1939–1941 рр.

В архівних кримінальних справах на керівників націоналістичного руху неодноразово нам зустрічалися їх свідчення про те, що саме страшні враження від масових вбивств галичан органами НКВС у перші дні війни зробили їх переконаними противниками “робітничо-селянської влади”.

З височини десятиліть не доводиться сумніватися, що виважена, поступова політика радянської влади, спрямована на модернізацію суспільно-економічного життя відсталого за панування Польщі та виснаженого Другою світовою війною регіону зустріла б підтримку переважної більшості населення, знесиленого роками кровопролиття. Однак реалії буття виявилися суперечливішими й драматичнішими.

Поступове залучення до різних сфер радянського будівництва та збройного протистояння підпіллю десятків тисяч мешканців регіону надавало конфлікту братовбивчого характеру, крайньої гостроти й обопільної жорстокості, ірраціонального насильства.

Свавілля та репресивні заходи влади викликали невибагливі у засобах "відплатні акції" підпілля. Останні каталізували оперативно-військові удари, маховик насильства дедалі розкручувався.

Отже, радянізація Західної України з притаманними їй методами проведення стала базовою причиною тривалого опору підпілля ОУН, що спиралося на широку підтримку населення.

Водночас вона стала першим із факторів, які детермінували діяльність спеціального органу націоналістичного руху – Служби безпеки.

Можливості СБ, по-перше, безпосередньо використовувалися для зриву різнопланових заходів влади. По-друге, на нього покладалися винятково важливі за тих умов протистояння функції розвідувального забезпечення та контррозвідувального захисту підпілля.

Як вже йшлося, міжнародне право залишає за народами право на самозахист у разі брутального порушення його прав. Не випадково, відповідно до Загальної Декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, народи мають право вдаватися “до повстання проти тиранії і гноблення як до останнього засобу”.

Важливим для дотримання норм МГП є принцип співмірності у застосуванні сили. Доцільно з‘ясувати, як він дотримувався у збройному конфлікті на Західній Україні?

Співвідношення втрат постійно збільшувалося на користь радянської сторони. Якщо у червні 1946 р. воно приблизно дорівнювало 1:2,5, то у 1950 р. у ході операцій було знищено 1582 підпільники, а Внутрішні війська втратили вбитими 86 осіб (159 поранено). Отже, співвідношення безповоротних втрат становило 1:18,3.

Для ілюстрації наведемо статистику жертв терактів підпілля на території Станіславської області у 1945-1946 рр.: проведено 252 теракти та 66 диверсій, загинуло 132 радянських і партійних працівника, 122 бійця винищувальних батальйонів, 819 місцевих мешканця і 230 військовослужбовців, тобто цивільних загинуло майже у п‘ять разів більше. У той же час в області, за радянськими даними, було знищено 20177 учасників руху опору.

До порушення принципу сорозмірності призводив і низький рівень оперативно-бойової підготовки особового складу спецвійськ.

Ефективність бойового застосування ВВ НКВС-МДБ через конспіративність підпілля та специфічні умови регіону залишалася низькою. Щодобово вони могли виставити 1000 нарядів, охопивши 2 тис. сіл при їх загальній чисельності 7 тис. (без хуторів).

У серпні 1948 р. МДБ СРСР навіть наказало згорнути планове навчання через надмірне бойове навантаження - солдат не навчали методам силового захоплення противника живцем, і вони поспішали застосувати зброю на ураження. Як наслідок, у 1949 р. мали успіх тільки 2,5% нарядів, результативними визнано 4038 операцій із 50528.

В цілому, за даними КДБ УРСР, у 1944-1953 рр. безповоротні втрати радянських силових структур у протиборстві з ОУН та УПА становили: співробітників НКДБ-МДБ – 687 осіб; органів внутрішніх справ – 1864; військовослужбовців армії, ВВ та ПВ – 3199; бійців формувань самооборони – 2590. Тепер співставимо цю статистику із радянськими даними про втрати ОУН та УПА...

Можна констатувати, що характерною рисою збройного конфлікту в Західній Україні було широке порушення норм МГП обома його сторонами.

За радянськими даними, у 1944-1953 рр. рух ОУН та УПА здійснив 14424 акції, серед яких – 4904 теракти, 195 диверсій, 645 нападів на державні установи, колгоспи, МТС, 359 збройних пограбувань державного і колгоспного майна.

І досі дискусійною залишається проблема кількості жертв серед цивільного населення з радянського боку. У квітні 1973 р. 10-м (архівно-обліковим) відділом КДБ при РМ УРСР за вказівкою його голови В.Федорчука було підготовлено для Верховної Ради республіки зведення про втрати радянської сторони в 1944–1953 рр. За ним втрати серед цивільних осіб розподілялися наступнім чином:

представників органів радянської влади різних рівнів – 2732;

функціонерів Компартії –251;

комсомольських працівників –207;

голів колгоспів –314, колгоспників і селян –15355;

робітників – 676;

представників інтелігенції–1931;

дітей, стариків, домогосподарок – 860 [30].

Слід враховувати, що у 1944-1945 рр. відомості про загиблих надходили до органів влади нерегулярно, не було встановлено долю багатьох осіб, уведених бойовиками ОУН та УПА, а також тих, хто прибував зі східних областей УРСР на заробітки або рятуючись від голоду 1946–1947 рр.

В період перебудови в СРСР, на хвилі протистояння націонал-патріотичних сил та носіїв офіційної ідеології для посилення антинаціоналістичної пропаганди в ряді західних областей провели на громадських засадах поіменний облік жертв громадянського конфлікту 1940-50-х рр.

За даними члена Київської організації ветеранів органів безпеки „Щит”, генерал-майора КДБ у відставці В.Шевчука, тоді оголосили про кількість жертв у Волинській області в 25,7 тис. осіб, Рівненській –27 тис., Львівській понад 40 тис.

Звернемо увагу, що найбільш масовою групою жертв стали селяни, що можна пояснити активними збройними акціями антирадянського руху опору зі зриву колективізації, тим більше, що сільська місцевість слугувала головною базою повстанців.

Необхідно зазначити, що диверсійно-терористичні заходи часто стають зброєю слабшої у військовому відношенні сторони, основним тактичним засобом впливу повстансько-підпільних сил на противника, що обумовлювало і значну питому вагу відповідних акцій в операціях УПА і підпілля ОУН.

Поряд з цим, і це підтверджує структура втрат радянської сторони, об‘єктом тероризму ставали і певні категорії цивільного населення, що вже означала серйозне порушення норм МГП.

На жаль, загальною закономірністю багатьох повстанських рухів є їх прагнення встановити контроль над населенням, відвернути його від співробітництва з владою, запобігти укоріненню режиму політичними й соціально-економічними методами.

У свою чергу, державні силові структури також прагнуть поширити контроль над місцевою людністю, аби позбавити інсургентів бази підтримки, людських ресурсів тощо.

Характерно, що жорсткі дій радянської карально-репресивної системи принципово нічим не відрізнялися від аналогічних заходів інших великих держав.

Так, в Алжирі французами у 1950–60-х рр. до 2 млн. мешканців було загнано до „спеціальних зон” (концтаборів), щоб позбавити Фронт національного визволення бази підтримки.

Статут Армії США ФМ 31-21 „Партизанська війна” (1955 р.) пропонував широко застосовувати виселення населення з районів дій повстансько-партизанських сил, захоплення заручників, суворе покарання цивільних за допомогу інсургентам, запровадження тотального адміністративно-поліцейського режиму.

Водночас характерною рисою антиурядового терору була його показовість, наочність, особлива жорстокість, що повинно було справити деморалізуючий вплив на противника.

Так, у грудні 1949 р. у селі Рожнов Кутського району на Станіславщині бойовики ОУН вбили майора МДБ УРСР І.С. та сержанта І.Б. Трупи вбитих були викопані, тіло офіцера четвертовано, а голова виставлена на кілку при дорозі. З села незабаром виселили 24 родини.

Закономірною, з огляду на аналоги повстанських рухів в інших регіонах світу, стало силове забезпечення життєдіяльності підпілля, відповідальність за яке покладається на СБ. В його ході також спостерігалися численні порушення норм МГП стосовно поводження із некомбатантами, що штовхало підпілля на кримінальні манівці.

Документи радянської сторони констатували, що приблизно на межі 1949/1950 рр. спостерігається перелом у ставленні населення до підпілля. Крім втоми від багатолітнього кровопролиття, давали взнаки репресивні заходи влади, зміцнення її позицій в регіоні у сукупності з проведенням суцільної колективізації.

З іншого боку, зростало незадоволення терором підпілля, який ініціював додаткові карально-репресивні акції влади. Наведемо з цього приводу кілька характерних і відвертих висловлювань ватажків підпілля.

Як писав організаційний референт Буковинського окружного проводу керівнику крайового проводу „Захід-Карпати” „Єфрему”, підпільники ліквідують голів колгоспів, дільничних міліціонерів, оперуповноважених райвідділів МДБ, палять колгоспні будівлі. Влада відповідає арештами і виселеннями.

"При цьому більшовики говорили, що всі ці дії виключно через нас, дійшло до того, що населення просить нас нічого не робити, адже воно буде потерпати ще більше. Слід визнати, що більшість населення вбачає причину свого нещастя тільки у нас...

Більшовики будуть тверді у своїх намірах і зроблять нам у горах друге "Закерзоння" (імовірно, малася на увазі акція „Вісла” – Авт.) ...За ліквідацію вчителя-активіста більшовики упродовж двох днів повиселяли всіх з гір у село Белоберезка Кутського району”.

Зміна ставлення населення, яке опинилося між жорнами протистояння, відбивалася на матеріальному постачанні нелегалів ОУН - тим більше, якщо врахувати високій ступінь експлуатації державою колгоспного селянства проблемного з агротехнічного погляду регіону.

За словами члена Яворівського надрайонного проводу „Уляни” (28 квітня 1951 р.), "населення по суті перестало підтримувати нас. У селах неможливо залишатися, оскільки населення доносить про нас до органів МДБ... Колгоспники не надають ніякої матеріальної допомоги й погрожують видачею... Більшість часу доводиться сидіти у бункерах, а продукти харчування діставати у нічний час і у більшості випадків під силою зброї”.

Грошовий фонд ОУН, крім членських внесків, добровільної допомоги та певних сум, що доставлялися емісарами закордонних центрів та іноземних розвідок, поповнювався за рахунок податку в 1% на прибутки торговців, дрібних підприємців, інтелігенції з приватною практикою. Чотири рази на рік поширювалися „бофони” (від слів „На бойовий фонд”), своєрідні облігацій позики у населення.

Бофони поширювалися спочатку виключно серед членів організації, а з 1943 р. – серед цивільного населення Волині і Полісся уповноваженими господарської „сітки” ОУН. При цьому нерідко грошові документи поширювалися за списком і під примусом. У 1944 –1946 рр. було випущено до 20 серій бофонів по 4–8 номінацій у кожній. Позика проіснувала принаймні до 1952 р.

Кожний територіальний провід міг залишити собі до 25% зібраних коштів, вищі провідники розпоряджалися ними безконтрольно. Відомо, наприклад, що Рогатинський окружний провід збирав щорічно до 200 тис. крб., Стрийський районний у 1946 р. зібрав 800 тис.

Створювався і золотий запас. Практикувалася „рознарядка”, за якою певний провід повинен був зібрати встановлену кількість грошей та матеріальних засобів.

Екстремістський характер "самопостачання” і роль у ньому СБ посилилися на початку 1950-х рр. у зв‘язку з різкім звуженням соціальної бази підтримки.

У вилучених після загибелі керівника підпілля Галичини Р.Кравчука (21 грудня 1951 р.) документах містилася вказівка конспіративно-силовим способом проводити грошові збори й заготівлі, змінювати місця експропріацій (хоча перевагу рекомендувалося віддавати добровільній допомозі „симпатиків”).

В червні 1951 р. крайовий референт пропаганди в Галичині „Гомін” дав вказівку під тиском поширювати бофони, грабувати каси й магазини. Такі ж настанови містилися в інструкції Дрогобицького окружного провідника Я.Косарчина (жовтень 1951 р.).

Лише за другу половину 1951 р. у регіоні підпільниками було захоплено силовим шляхом 542610 крб., органами МГБ вилучено бофонів на суму 878150 крб.

Нарешті, відступом від норм МГП стало створення повстанцями спецбоївок, що виступали під виглядом радянських військовослужбовців, що йшлося у нашій книзі.

Зрозуміло, що сучасне законодавство правової держави відмовило у реабілітації тим учасникам руху, які скоїли кримінальні злочини проти цивільної людності. Так, до архівної кримінальної справи на шефа проводу ОУН “Одеса” С.Янишевського (розстріляний у Рівному за вироком Військового трибуналу Прикарпатського ВО в 1951 р.) долучено довідки селищних рад про знищення учасниками згаданого проводу близька 1,5 тис. громадян.

Для реалістичного розуміння вакханалії насильства на Заході України слід враховувати і розвиток суто кримінальної злочинності особливо небезпечного характеру.

Станом на березень 1949 р. лише у Волинській обл. населення тероризували 5 “диких боївок”, які не мали жодного стосунку до підпілля ОУН.

21 липня 1948 р. у стічній ямі конюшні відділу постачання Львівського університету знайшли 18 тіл (з них 17 жіночих), убитих ударами тупих знарядь по голові. Як виявило слідство, злочинна група з 7 співробітників підприємства заманювала на ночівлю селян, що базарювали у місті, грабувала й вбивала їх.

Численні відхилення від норм МГП і порушення радянського ж законодавства скоювали силові структури СРСР. Документальні матеріали переконують, що вони поводилися в Західній Україні справді як на окупованій території.

І причини цьому доцільно шукати у докорінних особливостях тоталітарної держави, для якої нехтування законом й невід‘ємними правами громадян стало нормою, і не залежало від регіонального або національного виміру.

У 1945 р. Політбюро ЦК КП(б)У двічі ухвалювало постанови про факти порушення законності у роботі органів. Того ж року з НКВС-НКДБ республіки звільняється за моральний розклад 240, порушення законності 539, за результатами спецперевірок – 1640 співробітників, засуджується військовими трибуналами 326.

24 липня 1946 р. виходить рішення ЦК КП(б) У "Про недоліки у роботі суду, прокуратури і органів МВС-МДБ з боротьби з порушниками радянської законності у західних областях”. Констатувалося, що у квітні-листопаді 1946 р. розкрито 396 порушень (із них скоєно співробітниками МВС – 123, МДБ – 64), серед них самочинних розстрілів громадян –18, грабунків і зґвалтувань – 9, незаконних обшуків –34, порушень при слідстві –51

За 6 місяців 1949 р. із 1189 притягнутих до адміністративної відповідальності співробітників МДБ 731 працював на ЗУЗ, із 25 засуджених військовими трибуналами – 16. Викликає сумнів, що до відповідальності притягнули більшість винних співробітників силових структур, більша частина порушників законності була просто “вичищена” з органів.

Випадки незаконного поводження з населенням викликали обурення навіть у офіцерів "загартованої” в антиповстанських операціях та депортаціях дивізії військ НКВС ім. Дзержинського. Як писав 3 лютого 1947 р. Й.Сталіну її лейтенант П. Кривошеїн, командири вимагають "не цяцькатися з панянками і панами, а якщо потрібно, то застосовувати до них вищу міру”. "Не можна, – писав офіцер, – стріляти у жінок або старих на очах у їхніх сусідів”.

Промовистий випадок: 16 березня 1945 р. начальник штабу 89-го прикордонного загону майор М.Б. натрапив у лісі на групу молодиків, безпідставно звинуватив їх в ухиленні від призову до армії і самочинно розстріляв чотирьох хлопців на очах у солдат (майора засудили до 5 років позбавлення волі... умовно!).

Хіба таке поводження з некомбатантами не свідчить про справжнє ставлення багатьох радянських силовиків до населення території, звільненої від німецьких окупантів? Чи нагадує воно ставлення до співгромадян?

Доцільно торкнутися специфіки особового складу органів і військ держбезпеки та внутрішніх справ, оскільки від його професійних та моральних якостей, методів роботи напряму залежала результативність оперативно-розшукових заходів, ставлення населення до правоохоронної системи і влади взагалі.

Думається, що саме низька компетентність сукупно із атмосферою беззаконня на ЗУЗ обумовлювали специфічний стиль роботи органів.

Як відверто зазначалося у телеграмі міністра С. Савченка начальникам УМДБ регіону (31 березня 1949 р.), чекісти "замість проведення систематичних і глибоких чекістських заходів з розшуку і ліквідації озброєних оунівських банд і терористів йдуть по лінії найменшого опору, підмінюючи ліквідацію цих елементів роботою з вилучення посібників і інших другорядних оунівських зв‘язків... Досягаючи таким шляхом формальних показників у роботі, вони фактично займаються окозамилюванням, породжують порушення норм КПК і радянської законності".

Інакше кажучи, кваліфіковані оперативно-розшукові заходи підмінювалися репресивними заходами стосовно населення, органи не обтяжували себе доведенням причетності багатьох громадян до підпілля.

Зрозуміло, що прибулі на ЗУЗ співробітники правоохоронних органів не знали місцевих умов і ознайомлювалися з ними безпосередньо у вирі безкомпромісної боротьби.

Позиції режиму у регіоні промовисто характеризує те, що на середину 1947 р. на ЗУЗ із 2447 співробітників МВС-МДБ лише 98 були місцевими уродженцями.

Лише поступово, із зміцненням позицій режиму вказівками ЦК КП(б)У та МДБ СРСР стимулювався набір до органів місцевих мешканців. Так, на початку 1952 р. лише до Рівненського УМДБ було зараховано 26 вихідців із західних областей.

У цілому до 1951 р. в УМДБ регіону етнічні українці становили 40% керівного та 41,5% оперативного складу, що посилювало братовбивчий характер конфлікту.

З огляду на велику частку українців в інших правоохоронних органах і військах та цивільних спеціалістів, прибулих на ЗУЗ, стає зрозумілим, що збройний конфлікт на заході УРСР ставав не тільки громадянським, а і внутріетнічним.

Тому важко погодитися з відомим дослідником політичної історії України професором Ю.Шаповалом, який стверджує, що у регіоні відбувався лише спротив місцевого населення колонізаційній політиці радянської влади.

Чекістське середовище тих років вирізнялося доволі низьким освітнім та культурним рівнем. На 1 січня 1946 р. в НКДБ УРСР повну і незакінчену вищу освіту мало 6,3% співробітників, середню – 30, незакінчену середню – 33, нижчу – 30,7 %.

У 1947 р. понад половина офіцерів МДБ УРСР була без спеціальної підготовки, половина начальників рай-міськапаратів не мали повної середньої освіти, а чверть їх – здобули тільки нижчу.

Втрата колег (включаючи жорстокі вбивства), постійне психологічне напруження, атмосфера каральних операцій у незнайомому регіоні з ворожо-індиферентно налаштованим населенням, значне перевищення офіційних термінів служби та перевтома викликали пригнічений моральний стан військовослужбовців (особливо строкової служби, що фіксувалося і матеріалами перлюстрації їх листування органами держбезпеки), призводили до брутальності й порушення законності під час операцій, самогубств.

Про такі факти, зокрема, повідомлялося міністру внутрішніх справ УРСР Т.Строкачу у листах начальника відділу СМЕРШ ВВ НКВС Українського округу полковника Павлова "Про негативні настрої серед особового складу частин і з‘єднань ВВ МВС” округу (18 липня 1946 р.) та "Про зростання злочинності і інших аморальних проявів у частинах військ МВС ” (21 липня ).

Розклад охоплював і рядовий склад військових формувань. Відомо про численні випадки непокори командирам, застосування до них сили, пограбування населення.

Солдати 14-го аеродромного полку в Станіславській [нині Івано-Франківська] області взагалі продали співробітнику СБ ОУН “Жару” 2 тис. бойових набоїв, списавши їх на ”бойові дії”.

Про ескалацію справжнього оскаженіння учасників протиборства свідчать положення директиви МДБ УРСР № 57 від 31 травня 1947 р.: особовим складом під час операцій "трупи вбитих нівечаться до такого стану, що виключається будь яка можливість проведення їх впізнання”, знімається одяг і взуття вбитих, допускається "безцільне фотографування трупів вбитих в... позах, що не мають практичного значення при проведенні впізнання”.

Нам запам‘ятався характерний радіообмін між керівником оперативно-військової групи І.Ш. на операції в Карпатах і шефом опергрупи МДБ УРСР у Львові: на запитання начальника, чи застосовувалися до захопленого ватажка підпілля “особливі методи допиту”, офіцер відповідав, “що особисто дав йому зрозуміти, що такі методи можуть бути до нього застосовані на місці” у разі відмови співробітничати з чекістами.

Радянська сторона фактично вдалася до застосування небезпечних для життя хімічних речовин (спецзасобів).

Для затримання й знешкодження підпільників “перевіреній агентурі” видавали спецпрепарат “Нептун-47” снодійно-паралітичної дії, який додавався в рідку їжу та напої, виводив із ладу підпільників для їх подальшого захоплення. У разі передозування вживання “Нептуна” призводило до смерті.

Пізніше для знешкодження підпільників у бункерах став застосовуватися газ “Нептун-22”. Через негласних помічників у лавах підпілля органи держбезпеки застосовували заряджені отруйним газом предмети-пастки (“сюрпризи”).

У документах описаний випадок, коли від гірчичного газу, яким знарядили тюбик із підпільною кореспонденцією, ледве не загинув і на певний час втратив зір лідер підпілля (1950-1954 рр.) Василь Кук (“полковник Коваль”, “Леміш”).

Окремо слід сказати про протизаконне використання закамуфльованих під повстанців агентурно-бойових груп (АБГ).

До АБГ охоче включали колишніх есбістів, які допитували захоплених або підозрюваних від імені СБ (літерний захід „ЛСБ”), імітували „референтури та боївки СБ вищих проводів”.

Постає питання – якщо до негласної співпраці “на основі компрометуючих матеріалів” залучали осіб, що скоїли злочини проти цивільного населення, то наскільки законним було само застосування легендованих спецгруп?

Станом на 1 липня 1945 р. нараховувалося 246 АБГ з 1011 учасниками й 212 бойовиків-одинаків. За радянськими даними, за період існування спец груп їх учасниками було ліквідовано 1163, захоплено понад 2000 й схилено до здачі 700 повстанців.

Легендоване підпілля відіграло неабияку роль у розкладі і ліквідації осередків опору, а також в оперативних іграх з закордонними центрами ОУН та іноземними розвідками. У 1951–1953 рр. діяло 7 легендованих окружних та чотири районні проводи ОУН, 6 окремих груп.

За їх допомогою лише у Станіславській області до 1954 р. знищили і захопили понад 300 учасників опору. Саме за участю агентів-бойовиків ліквідували або затримали членів Проводу ОУН в Україні Р.Кравчука, П.Федуна, В.Галасу та В.Кука.

Застосування груп супроводжувалося численним порушеннями законності, про що йшлося у доповідній воєнного прокурора військ МВС Українського округа полковника юстиції Кошарського від 15 лютого 1949 р., направленої секретарю ЦК КП(б)У M. Хрущову.

B ній наводилися приклади вбивств, побиття, зґвалтувань, грабунків населення агентами-бойовиками. Робилися висновки про те, що "брутально-прокаційна і нерозумна робота ряду спецгруп, ...свавілля і насильство над місцевим населенням” ускладнюють боротьбу з ОУН, "підривають авторитет радянської законності і безсумнівно завдають шкоди справі соціалістичного будівництва в західних областях України”, "дії т.зв. спецгруп МДБ носять ярко виражений бандитський антирадянський характер і, зрозуміло, не можуть бути виправдані ніякими оперативними міркуваннями”.

Поза сумнівом, брутальні вчинки спецгруп полегшували залучення осіб до антирадянського руху опору, сприяли ескалації обопільного насильства.

Радянська сторона несе відповідальність і за втягування цивільних осіб до бойових і спеціальних дій проти повстанців.

Близькими за функціями до згаданих винищувальних батальйонів та ГОГП були так звані "озброєні групи партійно-радянського активу”. Вони не тільки здійснювали самооборону власних установ, але і сприяли оперативно-військовим групам у розшуку підпільників (особливо у населених пунктах), брали участь у військових операціях, що призводило до зростання втрат серед цієї категорії цивільного населення.

Окремі активісти залучалися до складних оперативних заходів. Як згадував активіст А.Ш., він не тільки брав участь у десятках операцій, але й тричі направлявся до підпілля під виглядом учасника, сприяв розкладу нелегальних формувань, знищенню та захопленню їх функціонерів ОУН.

Серед специфічних, протизаконних методів пацифікації Західної України слід згадати і запровадження механізму кругової поруки і виселення людності в районах, “уражених бандитизмом”.

З польської сторони апофеозом таким дій стала сумнозвісна операція “Вісла”, коли в стислий термін було насильницькі змінено етнічну карту південно-східних районів Польщі, переселено до 150 тис. корінного українського населення.

На залякування населення спрямовувалися і публічні страти. І це сталося в той час, коли озброєні акції підпілля поступово сходили нанівець.

Так, 27–28 жовтня 1951 р. в м.Стрий після відкритого судового процесу публічно повісили Миколаївського надрайонного референта СБ М.Гельнера і районного референта СБ О.Кальченка. Публічні страти ”освячувалися” присутністю прокурора УРСР Руденка.

Нарешті, атмосферу підозри й насильства навколо некомбатантів роздмухувала радянська сторона, політика якої носила виразно “класовий” характер.

Крім цілеспрямованих заходів з компрометації підпільників, творилися підстави для пошуку СБ ОУН "ворожої агентури” серед населення, причому вдаватися до цього вимагала від органів НКВС-МДБ правляча комуністична партія.

Постанова ЦК КП(б) У від 27 листопада 1945 р. „Про додаткові заходи боротьби з українсько-німецькими націоналістами у західних областях УРСР” зобов‘язувала органи НКВС-НКДБ практикувати упродовж 1-2 днів масовий виклик місцевого населення на “бесіди” (пропорційно чисельності населення конкретного пункту).

В першу чергу рекомендувалося викликати куркулів, торговців, „інші ворожі елементи”. Як цинічно зазначали автори документа, це призведе до різкого збільшення числа осіб, яких підпілля підозрює у співробітництві з противником, знищення руками ОУН представників тих верств, що вважалися перешкодою на шляху радянізації .

Звісно, не підлягають виправданню допущені учасниками протиборства на Західній Україні злочини стосовно цивільного населення, жорстокість, інші вияви брутальності.

При цьому ж треба пам‘ятати, що такі антигуманні явища були і залишаються неодмінним супутником збройних громадянських (внутрішніх) конфліктів, в основі походження яких лежить ігнорування правлячим режимом законних прав громадян, насильницькі засоби проведення політичного курсу.

Єдиним доцільним шляхом суспільно-політичного розвитку виступають реформи в обстановці стабільності в суспільстві, забезпечення якої є одним з найважливіших завдань військових формувань і правоохоронних органів, визначених Конституцією і чинним законодавством України.

Повчально, що навіть за умов жорстокого протиборства існувала миротворча альтернатива. З 1944 р. лідер руху опору Р.Шухевич докладає зусиль до налагодження консультацій з керівництвом радянської України про умови припинення вогню і замирення.

1 березня 1945 р. біля хутора Конюхи Козовського району Тернопільської обл. відбулися санкціоновані ЦК КП(б)У переговори, в яких з боку УПА брали участь начальник ГВШ Дмитро Маївський й шеф політичного відділу ГВШ Яків Бусол.

Польові командири просили розцінювати зустріч як попередні консультації, й висували основну політичну вимогу – відновлення реального суверенітету України відповідно до ст.14 Конституції СРСР.

Отже, партійний провід УРСР розумів складність ситуації і не займав безкомпромісної позиції до тих, кого офіційно іменував “бандоунівцями” і таке подібне.

Контакти тривали до 1948 р. (коли було арештовано, катовано й засуджено до 25 років таборів посередницю від ОУН художницю Ярославу Музику) і судячи зі всього, саме непримиренна позиція Москви не дала змоги припинити кровопролиття або хоча б мінімізувати страждання населення.

До слова, Я.Музика, немолода вже жінка, в листах з неволі до голови Верховної Ради СРСР К.Ворошилова та МВС СРСР Л.Берії змалювала протизаконні методи, які застосовували до неї співробітники МДБ УРСР – кількаденні побиття, роздягання донага на потіху оперпрацівникам, карцер, психологічний тиск і нові тортури.

Нині жінку-патріота реабілітовано. Як писала у записці на волю захоплена органами МДБ у березні 1950 р. зв‘язкова Р.Шухевича Дарія Гусяк, “краще десять разів вмерти, аніж потрапити сюди” – підпільницю катували на очах її матері...

* * *

Отже, порівняння властивостей українського повстансько-підпільного руху із усталеними нормами МГП дає змогу поширити на нього міжнародно-правове визначення партизанського руху, що діяв на основі нових форм легітимності.

В той же час, як і в багатьох випадках з аналогічними озброєними рухами в інших регіонах світу, спостерігалися численні факти порушення його учасниками норм гуманності у поводженні із противником та цивільним населенням.

Така ж картина притаманна і для радянської сторони, сама репресивна політика якої створювала передумови для жорсткого опору населення. Саме в політиці сталінізму, рішуче засудженій в сучасній Україні, слід вбачати базову причину ескалації насильства в Західній Україні.

Силові структури СРСР повсякчасно порушували власне ж чинне законодавство, не зупиняючись перед брутальними методами придушення руху опору та залякування населення.

Відомо, що ще до Другої світової війни СРСР відмовився приєднатися до низки міжнародних конвенцій з гуманізації ведення війни та пом‘якшення її наслідків для комбатантів, тож наївно було б очікувати від радянської сторони відповідного поводження в анти повстанських кампаніях.

Як уже йшлося, подібні ексцеси і далеко не винятковими для багатьох народів, і тривають у певних конфліктних точках планети і зараз, включаючи пострадянський простір.

Сучасники, громадяни України, здатні і повинні в інтересах майбутніх поколінь усунути політичні й морально-психологічні наслідки того конфлікту із суспільного життя, ліквідувати цю перешкоду на шляху формування консолідованої української політичної нації.

Дмитро ВЄДЄНЄЄВ,

пофесор, доктор історичних наук, заступник директора Українського інституту національної пам'яті

Источник:  http://svoboda.fm/

   15-10-2012, 11:33   Просмотров: 788    Комментариев:  0

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.
Каталог ссылок
Каталог ссылок
Предупреждение! Информация, расположенная на данном сервере, предназначена исключительно для частного использования в образовательных целях и не может быть загружена/перенесена на другой компьютер. Ни владелец сайта, ни хостинг-провайдер, ни любые другие физические или юридические лица не могут нести никакой отвественности за любое использование материалов данного сайта. Входя на сайт, Вы, как пользователь, тем самым подтверждаете полное и безоговорочное согласие со всеми условиями использования. Авторы проекта относятся особо негативно к нелегальному использованию информации, полученной на сайте.